Читати книгу - "Чи любите ви Вагнера?"

— Добре спала, люба?

Вона з посмішкою поглянула на нього.

— Добре. А ти?

— І я теж.

Сирени замовкли. Андре Ведрін і Анрієт з задоволенням вслухалися в тишу.

На сходах знялася метушня. Мешканці будинку в паніці тупотіли вниз. Почувся чийсь приглушений голос:

— Швидше, панове, швидше, не баріться! Плакали діти.

— Вони спускаються в сховище. — Анрієт презирливо показала кудись униз.

— Таке розпорядження, — пояснив, усміхаючись, Андре. — Ну, добре, чи можу я, люба, перш ніж ми загинемо під руїнами будинку, підігріти воду для гоління? Я волію вмерти чисто виголеним.

— Бери й голись! От і добре, заразом запалиш мені гасову пічку.

Андре Ведрін озирнувся навколо.

— Он там, у правому кутку, за ширмою… Сірники у кухні на столі.

Те, що вона звала кухнею, було насправді маленькою комірчиною без вікна, де стояв мініатюрний білий столик, керогаз на підставці і стінна шафа для посуду. Скрізь було чисто й охайно, але речами, видно, давно не користувались, — тут навіть тхнуло цвіллю.

Андре Ведрін запалив пічку і приніс її до ліжка.

— У тебе, Анрієт, я бачу, вітер свище на кухні й на полицях. Нічого немає, навіть гасу. Просто не збагну, як ти живеш.

— Обмін, любий П'єре, обмін! П’ять літрів гасу, звичайно більш чи менш розведеного, за три метри чистої, або майже чистої шерсті… Іди вмиватися, я якраз встигну одягнутися, поки ти скінчиш. Коли не важко, відкрий, будь ласка, віконниці.

Він виконав її прохання. Надворі було страшенно холодно. За ніч вулиці засніжило, і на ранок ртутний стовпчик термометра опустився дуже низько. Сніг весело рипів під ногами перехожих, які нап'яли на себе всі теплі речі й закуталися так, що не видно було облич; у повітрі іскрилися і танцювали міріади блискіток-сніжинок.

Коли Андре Ведрін закінчував свій туалет, прозвучав сигнал одбою.

— Знову нічого не вийшло у союзників, — пробурмотів він.

Голився він безпечною бритвою, яку знайшов у Анрієт. Він завжди голився вранці, коли залишався у неї, але не дуже любив цю процедуру. Безпечною ніколи так не поголишся, як справжньою старою бритвою, яку він ретельно й довго гострив і направляв на гладенькому ремінному правнику; так робили його дід і батько.

— У тебе нема часом одеколону, Анрієт?

— Є, візьми в моїй сумочці. Але не захоплюйся. Зараз він дорожчий за гас.

Чути було, як сусіди вже поверталися з підвалу до своїх квартир. Хлопчик, що весь час плакав, коли спускалися в сховище, питав:

— А коли ж я піду до школи?

Його мати відповідала:

— О господи, не терпиться йому, наче ніколи ти там не був.

Андре налив трохи одеколону на долоню. Пахощі фіалок змішалися з запахом гасу. Він освіжив обличчя і поспішив одягнутися.

Коли він зайшов до кімнати, Анрієт попросила подати їй халат. Андре поклав халат на ліжко, а сам вмостився на краєчку. Кінчиками вуст Анрієт торкнулася його обличчя. Він відповів їй, потім поліз рукою під простирадло і легенько стиснув її груди. Смішно, кінчики їх одразу ж настовбурчилися. Він глянув на неї і підморгнув.

— Це не те, що ти думаєш, — пояснила вона лукаво. — Це від холоду. У тебе руки холодні.

Він знову поцілував її, підвівся і зняв своє пальто.

— Ти вже йдеш? — спитала вона.

— Йду, сьогодні у мене багато роботи. Треба обговорити і здійснити святкову програму, що припаде до смаку французам і, мабуть, не дуже сподобається бошам. Ми…

Він замовк.

Вона уважно слухала його, здивовано піднявши брови.

Андре всміхнувся і, несподівано перевівши розмову на інше, запитав:

— Що ти робитимеш ці вісім днів?

— Працюватиму, звичайно. Я взяла з собою шитво і портативну швейну машину.

Вона підвелася на ліктях і кивнула на маленьку валізку, яка стояла під вікном.

— А ти коли повернешся?

— Цього ж вечора… Принаймні, я так сподіваюсь.

На маленькому настільному годиннику з онікса, біля якого на мармуровому каміні стояв патефон і альбом грампластинок — до речі, ліжко і шафа ніяк не пасували до годинника і каміна в стилі ампір — було двадцять п’ять хвилин на дев'яту.

Андре Ведрін ще раз поцілував Анрієт і вийшов.

Цього ранку всю його істоту сповнювала якась незвичайна ніжність до неї. Вони навіть не сперечалися про класичну музику. Йому хотілося бачити в цьому щасливу прикмету: значить, він таки вплинув на неї.

Уважно розглядає у вітрині’, водночас краєчком ока стежачи за вулицею.

Він завжди так робив, і коли йшов на побачення з Перрішоном, і коли повертався. Це вже стало звичкою. Андре не помітив, щоб хтось зупинився віддалік чи йшов за ним слідом після того, як він залишив явку в бюро Перрішона на майдані Філіп-Маркомб. Він попростував на вулицю Сент-Ерем. Ніхто за ним не стежив. Тоді він пішов униз вулицею, вздовж гратчастої огорожі скверу Блез Паскаль. На серці було неспокійно.

«Якби Альбер знав це, він би дав мені доброго прочухана. І мав би рацію. Але ж я ще нічого такого не зробив для справи, я ніколи не керував такими операціями! Яке щастя, що незабаром ми перейдемо до активних дій. Макі, ми будемо формувати загони макі!»

Андре Ведрін спробував пригадати, що він знав про життя партизанів. В пам'яті спливли уривки з кінофільму, що його він бачив колись замолоду. Назви фільму він уже не пригадував, але пам’ятав, що дія відбувалася в Іспанії. Іспанські селяни, озброєні шаблями, списами і мушкетами, атакували в дикій місцевості регулярне французьке військо. Розгорілася битва, яка скінчилася поразкою французів.

Андре Ведрін замислився на мить. Макі… Він ясно бачив озброєних людей з автоматами на грудях. Та, нараз повернувшись до дійсності, гірко посміхнувся.