Читати книгу - "Казки для бабусі"

Чоловік подав жінці пальто й придивився до неї. Вона здалася йому дуже привабливою, згадалося колись десь читане: пацієнти часто закохуються в лікарів-психоаналітиків протилежної статі. Ця згадка не викликала в чоловіка внутрішнього спротиву.

Осінь зірвала в нього з голови капелюха, міріади зірок сипонули з чистого неба в дзеркала калюжок. Його вабила супутниця. Але то не було покликом плоті. Прислухаючись до себе, він зрозумів, що колись ним уже володіло таке бажання: прийти й залишитися з фактично незнайомими людьми. Але коли це було та де, — так і не згадав.

— Ви записали моє… марення?

— Це не марення. Доволі цікава й логічна розповідь.

— Дасте послухати?

— Трохи згодом — неодмінно. Тільки не тепер. Вам не можна вертатись у ту ілюзорну систему психічних координат, що ми її заледве подолали.

— Ви дозволите? — (Він хотів назвати її на ймення, але не зважився). — Лікарю, можна підвезти вас? Машина за рогом, на стоянці.

— Ні, дякую. Мені неподалік. Два квартали.

— А знаєте… Коли я отямився біля авто, що з'їхало з дороги, одразу подумав: привиділося! Потім завагався — раптом насправді так було?

— З вами приємно працювати. Повірте: душевнохворі ніколи й ні в чому сумніву не мають, їхній ілюзорний світ для них ясний і елементарний. А для нас — заплутаний і похмурий. Ви дуже здорова людина, повірте. Й у вас буде все гаразд.

Два квартали жінка пройшла прудким кроком. Але що не рух, то ставала ніби старішою. Спина горбилася, голова хилилася до землі. Прогув ліфт. Клацнув замок вхідних дверей. Зашуміла вода, наповнюючи чайник. Вечірні клопоти жінка справляла наче машинально. Її думки поривалися геть, подалі від цих стін, — одначе вертались назад: їх відкидали невблаганні час і простір. Вона повернулася спиною до вінка, за яким сяяли чіткі листопадові сузір'я, сіла на підлогу, незручно підігнувши ноги. Поверх її голови дивився у заповнене світлосяйними бризками небо мужчина середнього віку. Його очі на кольоровому знімку зелено променилися. Шрам струмочком стікав по щоці — починався під русявим чубом на скроні й зникав на підборідді. З крану лунко скрапувала вода, — для жінки то був наче подзвін по її молодості, плач по нездійснених мріях та недоладно прожитих роках. Так — обличчям до портрета — жінка просиділа багато годин підряд. Жінка намагалася ні про що не думати, нічого не відчувати й ні про що не згадувати.

Одинадцятому номерові журналу

«Оружие и охота» за 2001-й рік

присвячується…

— Якого незвичайного кольору цев'є… Шкода, що наші радіослухачі не можуть побачити. Дерево немов просякнуте потом. Холодним потом людини, яка жде атаки…

— Це — не найцікавіший експонат моєї колекції. Армійський карабін Маузера, калібру «сім — дев'яносто три». Серійний зразок. Може зацікавити хіба що своєю історією. Стріляв на трьох війнах… Але ми з вами ще не оглянули зібрання метальної зброї.

Кроки лунали вагомо та чітко, немов клацав затвор у склепінчастій залі. За їхнім примхливим відлунням вимальовувався образ величезного приміщення. Лункого, порожнього простору, не понівеченого затісними стінами та низькими стелями.

— Це сюрікен?

— Так. Той самий славнозвісний сюрікен, атрибут кінопродукції про середньовічну Японію.

— Я уявляв його не таким.

— Великим та блискучим? Але це річ достеменна. З арсеналу справжнього ніндзя, а не від реквізитора кіностудії. До слова: у моєму зібранні — сама автентика. Ні підробок, ані сучасних стилізацій… І ще. Більшість предметів — унікальні. Мають історичну або художню цінність. Винятком були хіба що гвинтівки, — часом я придбавав просто заради моделі, що припала до смаку. З них починалася моя колекція. Тоді, в молоді роки, я не мав теперішніх можливостей… Але решта — оригінали.

— Вибачте, а це що таке?

— Це — малайський крис. На заході України крисом з давніх-давен називають карабін. А в малайців — це ніж з отаким ось незвичайним лезом. Зараз піднімемо скло… Ви зможете взяти його в руки. Лівіше — датчик руху, покажіть пальцем на річ, яка вам сподобалась, і панель відсунеться.

— Ох, даруйте!

— Пусте. Це скло розбити неможиво. Його й вибухівкою не одразу візьмеш. Мої іграшки вміють за себе постояти… Магнітофон ваш не постраждав?

— Ні. Пише. Все гаразд.

— Ось оце — вид надзвичайно рідкісний. У центральній Африці його називають гангата, в західній — хунга-мунга. Моторошний витвір Чорного континенту… Схожий на павука, правда?

— Так. Або на якусь рослину.

— Цією штуковиною можна вбити на відстані ста кроків. Томагавк із еспантонним лезом на сто кроків, певно, не кинеш. Але спритні руки індіянця роблять його небезпечним. Бачите зарубки на руків'ї? Цей належав якомусь вождю канадських племен.

— У мене таке відчуття, що найцікавіше ви притримуєте на завершення? За цими дверима…

— Зараз вони відчиняться — і ви все побачите.

Тихе пневматичне зітхання не скидалося на рипіння металевих завісів. Із таким звуком розтуляються губи закоханих… Магнітофонна плівка ніби зафіксувала момент, коли, скоряючись чаклунському слову, розсунулася гора й відкрила печеру Алладіна. Втім, саме так воно було насправді.

— Брила з композитного сплаву. Витримує неймовірне ударне навантаження. Автогенові практично непіддатна. Тут — найцінніші експонати. Вироби старовинних майстрів. Зразки з інкрустацією, прикрашені коштовним камінням та металами. Є навіть зі щирого золота. А ще те, що особисто мені найближче та найдорожче.

— Найдорожче?

— Авжеж. У ньому немовбито втілився мій світогляд. Нарізна зброя з короткою цівкою. Неодмінний атрибут безпеки та громадянської свободи, як на мою думку.

— Вибачте, поміняю касету… Один, один — проба запису… Ми розмовляємо з вами близько двох годин. З огляду на те,