Читати книгу - "Ідуть роботарі"

Боб Леслі весело, але глузливо засміявся.

— Так-таки й не дозволиш, Тім?

Тім зніяковів.

— Не те що не дозволю, а… Ну, чого ти в’їдаєшся?..

Обличчя Боба Леслі враз посерйознішало. Він уповільнив ходу і, взявши Тіма під руку, заговорив тихо й переконливо:

— Слухай, Тім Кроунті, я хочу з тобою серйозно порозмовляти. І непогано буде використати для цього саме цей час, бо він найслушніший. Ти можеш говорити серйозно, без дитячих образ, без зайвого гонору?

Тім незадоволено знизав плечима.

— Навіщо зайві запитання?

— Ну, добре. Слухай, Тім Кроунті, невже ж ти не розумієш, що в наслідок твоєї запальності, твоєї гарячності, тебе можна іноді прийняти навіть за провокатора?

— Що? Що ти сказав?

Тім аж підстрибнув.

— Не хвилюйся. Давай обміркуємо це. От тобі випадок з тим генератором. З самого початку я просив тебе кинути цю марну справу. Ти не погоджувався, ти настоював на своєму. Що вийшло з того? Ну, скажи чесно?

— Нічого, — похмуро визнав Тім.

— Погоджуюся з тобою, нічого не вийшло. Проте, навіть не нічого, а гірше. Вийшло так, що ми з тобою рискували невідомо для чого, рискували нашою волею і навіть самим страйком. Не розумієш? Слухай далі. От ти лаєш мене, що я кинув там твій генератор. А чи подумав ти, що сталося б, якби нас спіймали там, — він виразно махнув рукою до заводу, — з генератором Бірза, щойно вкраденим у нього? Ти подумав про це?

— Ні.

— От і я бачу, що ні. А я можу тобі сказати. Нас заарештували б — це нічого. Надіслали б до в’язниці — теж нічого. Але надіслали б нас туди, як звичайних злодіїв, що обікрали шановного містера Бірза і тепер з’явились на завод продовжувати свої крадіжки. Розумієш, нас посадили б у в’язницю не як революціонерів, а як звичайних злодіїв, кишенькових злодіїв? І про це негайно роздзвонили б цілому місту, цілій країні. Насамперед, щодо тебе, про це взнала б Мадлена… Ну чого ти хмуришся? Щодо мене, то — знайди кращий спосіб скомпрометувати страйковий комітет, ніж обвинуватити його голову, як злодія, в кишеньковій крадіжці? Тепер, сподіваюсь, ти розумієш, чим ми рискували взагалі, і чому я кинув там цей генератор?..

Тім мовчав. Справа поверталася тепер зовсім іншим боком. Боб Леслі був правий. «Як завжди», — чесно відзначив про себе Тім. Але якийсь неспокійний дух сперечання примусив його запитати:

— Тоді навіщо ти йшов зі мною, коли заздалегідь знав про такий риск?

Боб Леслі м’яко усміхнувся:

— Щоб не залишати тебе самого, бо інакше ти, дурню, вже сидів би у в’язниці. З твоєю запальністю, з твоєю манерою лізти прожогом у воду, гарячково вирішувати та розв’язувати всі питання, — ти ж найкращий об’єкт полювання для полісменів. Згадай, хіба тебе можна було спинити, коли ти вигадав всю цю історію? Ти пам’ятаєш нашу розмову? Ех, Тім, і скільки в тобі тієї зайвої запальності!..

Він зітхнув, докірливо похитав головою і додав по паузі:

— А тепер — умова. Після всього цього — жодної авантюри без погодження зі мною, без моєї згоди, Тім. Я дуже шаную й ціню тебе, мій друже. І саме тому я вимагаю цього. Ти ще дуже потрібний нашій загальній справі, щоб надалі так нерозумно рискувати, так недоцільно і, пробач, дурно авантюрничати. Згода?

А що Тім зніяковіло мовчав, Боб Леслі додав востаннє:

— Ну, добре. Тепер я піду до товаришів, а тобі радив би сповістити про наші справи редакцію. Нам дуже потрібна допомога. Адже ми тепер — підпільна організація. Ну, бувай!

Він потиснув Тімову руку і пішов.

Дивно, але Тім аж ніяк не міг знайти в собі якогось почуття образи на Боба. Голова страйкового комітету був цілком правий, з якого боку не пробував розглядати все це Тім. І що більше він обмірковував, то більше ніяковів. Дійсно, він тримав себе, як нерозумна дитина. Але — як міг він, Тім Кроунті, дозволити так рискувати Бобові Леслі? Адже той пішов на всю цю авантюру лише для того, щоб не залишати Тіма самого під час неодмінних небезпек. Ні, цього разу Тім дійсно з’їв чижика… Хоч би Мадлена не взнала цього, бо тоді буде зовсім неприємно.

— Останні новини! Газета «Дейлі Телеграф»! Газета «Біржові новини»! — прокричав коло нього хлопчик газетяр.

— А «Ред Стар» є?

— Є.

— Давай по примірнику всіх.

І, розплатившись з хлопчиком, Тім почав перегортати сторінки газет, шукаючи відгуків на нью-гарріські події.

Томас Бірз не міг сидіти спокійно, він ходив то вперед, то назад по кімнаті, нервово спиняючись і знов починаючи ходити. Мадлена сиділа в кріслі, перебираючи руками тонесеньку хустку. Ніщо не нагадувало в ній ту незграбну жінку, що мила вчора вранці вікна в цеху.

Бірз помітно хвилювався.

— Всі слова даремні, Мадлено? Зрозуміло, адже ви не та, до якої я звик. Ви навіть не слухаєте мене. Ви обіцяли відповісти мені на моє запитання ще чотири дні тому. І проте, вас не було вдома всі рази, коли я приїздив до вас. Як зрозуміти це, Мадлено?

— Я не хотіла відповідати вам, це так.

— Чому? Може, ви не хочете сказати мені чогось неприємного? Кажіть, я не боюсь. Краще вислухати відверту неприємність, ніж нічого не знати і лише почувати вашу замкненість. Прошу, кажіть.

Мадлена поворухнулась. Трохи перечекала, поки Бірз спинився коло стола, потім спокійно відповіла:

— Так, Томас. Я не можу сказати вам нічого такого, що було б вам до вподоби. Ви бажали б почути, що я кохаю вас? Такого ви, на превеликий жаль, не почуєте. Я вже говорила вам, що поважаю вас, як талановитого інженера, поважаю за винахід, за ваш