Читати книгу - "Зброєносець Кашка"

зникнення Кашки. Він провів вожату очима й стрибнув у траву, клянучи безтолкового зброєносця, Серафиму, м'ячі, нитки, голки і білий світ. Поколотий палець болів страшенно. Покришку Володя закинув у куток, а голку забув на бильцях (згодом на неї сяде Гена Молоканов, але це не входить у нашу розповідь).

Кашку Серафима побачила несподівано. Його і Мишка Зикова вела назустріч Тося Крючкова. Вона йшла з суворим виглядом і тримала хлопців за коміри. Кашка йшов покірно, тільки сопів, а Зиков хвицяв Тосю босими п'ятками, обурено скрикував і намагався вирватися. Проте марно: Тося була найбільшою дівчиною у таборі. Сильнішою від багатьох хлопців з першого загону. Ростом із Серафиму.

— Одержуй, Симо, своїх гавриків, — хрипким басом сказала Тося. — Билися, розумієш, у кущах, аж гілля тріщало. Ледве розчепила. Особливо ось цей. — Вона труснула Кашку.

Голова у Кашки хитнулася.

— Спасибі, — зітхнула Серафима. — Ти їх, Тосю, пусти. Тепер не втечуть… Ну, що скажете?

Кашка нічого говорити не збирався. Зате у Мишка слова рвонулися, як барабанний дріб. Часті, гарячі, переконливі.

— Серафимо Павлівно! Він мов шалений! Ми сидимо, а він — раз! Ми сидимо в Вальком, розмовляємо, а він — трах! На, мене! Мов навіжений! Ні за що! Ми про нього навіть не говорили, сидимо з Вальком на галявинці біля кущика, а він як вискочить! Торох по спині! Я думав, він грається, він знову — раз! З усієї сили, тільки мимо…

Свідки, які з'юрмилися навколо, підтвердили, що так і було. Кашка, наче звір, накинувся на безневинного Зикова.

— Я його відіпхну, а він знову лізе. Я йому раз — прийом! А він знову лізе! Він же битися не вміє, а сам лізе! — Чесні Мишкові очі дивилися без образи і злості, було в них тільки здивування і бажання справедливості.

— Гаразд, йдіть усі, не заважайте, — вирішила Серафима. — Ми тут з ним розберемося. Йдіть, ідіть…

Глядачі й свідки нехотя розбрелися. Мишко відійшов на три кроки і нерішуче затупцявся. Не знав, чи стосуються слова Серафими його.

Серафима почала допит:

— У чім справа, Голубєв?

Кашка покрутив головою так, ніби легенький комірець сорочки натирав йому шию. І промовчав, звичайно.

— Ну?

Кашка проковтнув слину і почав роздивлятися землю.

— Будеш ти говорити врешті-решт? — стримуючись, запитала Серафима. — Що у вас трапилося? Ти перший почав бійку? Сам?

— Сам, — тихенько сказав Кашка.

Оце-то так! Такий тихий, слухняний Кашка Голубєв, з яким не було ні клопотів, ні турбот!

— Що скоїлося? — майже жалібно проговорила Серафима. — Була якась причина?

Кашка подумав і нерішуче відповів:

— Була…

— Яка?!

Кашка невідривно дивився в землю,

— Може, він захворілий? — співчутливо запитав Мишко. Він був цілком задоволений чесними Кащиними відповідями і тепер уже співчував йому.

Але Кашка не оцінив такого благородства. Похмуро глянув на викова:

— Ти сам захворілий…

Ось так і стояли вони на широкій алеї, на самому осонні, і вели марну розмову. І це нарешті зовсім розізлило Серафиму. Бона знову взялася за Кашку:

— Обценьками я з тебе слова витягуватиму? Або зараз кажи, або… — Що «або», вона ще не придумала і збилася. — Або… Стань, будь ласка, як слід, коли з тобою розмовляють! Розпустилися зовсім… Чого ти за живіт тримаєшся? Стукнув він тебе, чи що, у живіт?

— Не стукав я! — обурено озвався Мишко.

— Ні, не стукнув, — підтвердив Кашка.

Серафима рідко брала своїх малюків у «роботу», але зараз вирішила не відступати.

— Опусти» руки і підведи голову, — дерев'яним голосом наказала вона.

Кашка ворухнув руками, але зовсім їх не опустив і, як і досі, притискав до живота лікоть. Серафима стиснула губи, рішуче взяла Каліку за долоні і випростала його руки по швах. Тоді почувся тихий шелест, і з коротеньких Кащиних штанин посипалися зім'яті конверти. Кашка підстрибнув і втупився у них так перелякано, ніби це було щось кусюче і отруйне.

— Так… — тихо сказала Серафима. — А це що таке?

Але Кашка вперто мовчав, і тоді знову втрутився його супротивник:

— Це листи. Він на пошту, мабуть, бігав. Так, Кашко?

— Так? — суворо запитала Серафима.

— Угу… — видихнув Кашка.

— А хто тобі дозволив?

Ніхто йому не дозволяв, навіщо даремно запитувати. Просто не терпілося Кашці відправити свого листа. Адже до кінця зміни не так уже й багато днів залишилося, а Кашці треба було дочекатися з дому відповіді. Ну, вкрай треба! А раптом не встигне відповідь? Ця думка гризла Кашку звечора, а вранці неспокій зробився сильніший від усяких страхів. Він вислизнув з їдальні й рушив у путь.

До села, де пошта, всього два кілометри. І дорога пряма, не заблукаєш. Каліка то кроком, то підстрибом подався через ліс. В одній руці лист, у другій — березова гілка й чотири копійки. І нікого він не зустрів дорогою. Тільки на краю села хотіли атакувати Кашку жирні нахабні гуси. Вони вишикувалися впоперек дороги шеренгою і очікуюче поглядали на голі Кащині ноги.

Гуси, вони і є гуси. Дурні… Кашка не кваплячись підійшов ближче, рвонувся вперед і на всьому скаку врізався в білогусячий стрій. Гілка, мов шабля!

Він уже підлітав до пошти, а ззаду, вдалині, все ще не змовкало безладне гусяче ґелґотання.

На пошті, в тесовій кімнатці, нудьгувала за віконцем дівчина, трохи схожа на Серафиму. Теж веснянкувата й світлоброва. Побачила Кашку й пожвавилася:

— Тобі що треба, юначе?

«Юнак» простягнув копійки.

— Конверт…

Дівчина взяла гроші:

— Еге… А знаєш, нічого не вийде. Грошей мало. Це сама марка чотири копійки коштує, а конверт з маркою — п'ять.

От цього Кашка аж ніяк не сподівався!

І таке, певно, нещасне зробилося у