Читати книгу - "Зброєносець Кашка"

— Вірші? — перепитав Володя. — Сам складав?

— Угу…

— Ти диви… Я одного разу пробував вірші складати… Для однієї дівчинки. Але нічого не вийшло. А у тебе вийшло?

— Угу, — знову сказав Кашка.

— Почитай, га?

Ні, Кашка не міг так одразу. Ніяково було й боязко.

— Я не вмію. Я краще напишу й віддам. Тобі… Гаразд?

— Згода. Тільки не забудь…

«… Тільки не забудь», — сказав Володя і раптом зрозумів, що йому й справді цікаво, які вірші вийшли у Кашки.

І приємно, що Кашка сказав йому про ці вірші. І ще він з подивом відчув, що плювати йому на всілякі глузування щодо няньок і подібних дурниць. Тобто не зовсім плювати. Хто буде дражнитися, той дістане. Але Кашку від себе Володя не проганятиме й не тікатиме від нього.

І ось що ще дивно: ніколи й нікому Володя не розповідав, що якось намагався складати вірші для Надійки, а Кашці сказав про це одразу, спокійно й довірливо…

— Ти не забудь написати, — повторив він. — Я твої вірші додому повезу. На пам'ять…

«Додому повезу», — сказав він, і Кашку раптом шпигонуло передчуття близької біди. Саме біди.

Адже зовсім скоро прийде день, коли Володя поїде до міста. А Кашка — в Камшал. У різні сторони.

У різні сторони…

Він досі не думав про це. А зараз почав думати і зрозумів, що вже ніяк не проженеш це очікування близького від'їзду. Ніяк. Бо все одно настане той день. Дні минають швидко.

— Во-лодю… — стривожено почав Кашка. — Знаєш що, Володю? Я придумав. Їдьмо до нас у гості. Коли табір закінчиться.

Він тільки зараз це надумав. Ось цієї хвилини. Але це був вихід. Якщо Володя поїде, йому, може, сподобається в Камшалі. І тоді, може, він захоче приїхати ще раз. І ще. А йому сподобається! Там вони щодня розкладатимуть великі вогнища…

Володя вийняв з вогню почорнілу паличку. Вона димилася, і по обвугленій корі бігали іскри.

— Ну, Кашко… — невпевнено. сказав Володя. — Таке вигадав… Тобі, певно, вдома влетить. Скажуть, кого це ти привіз…

— Ні! Не скажуть!

— І мені влетить. Усі додому приїдуть, а мене немає. Знаєш, який переполох буде!

— А ти листа напиши. Якщо напишеш, теж влетить? — стиха запитав Кашка.

— Якщо напишу? Ні, тоді не влетить… Але я не знаю. Там видно буде, добре, Кашко?

— Добре… А що видно?

— Мало що. До кінця зміни ще он скільки днів. Раптом щось станеться! Або ти передумаєш. Або ще щось.

— Не передумаю, — з відчайдушною твердістю сказав Кашка. — Володю, а якщо не станеться? І якщо ні щось? Тоді поїдеш?

— Побачимо… Камшал звідси скільки кілометрів? Сорок? Сорок — це недалеко, правда ж… Ти сідай як слід. Візьми куртку, а то в тебе зуби цокотять.

— Тепло, — сказав Кашка, відчуваючи величезне полегшення і втому від тривоги, що минулася.

— Ногам тепло, а спині холодно. Дай укрию…

Куртка пахла смолою і березовим димом.

Володя ножиком знімав з палички залишки кори. Чорні кубики і трикутники сипалися Кашці на коліна. Свіжа білизна візерунка яскраво виділялася на дереві, потемнілому від вогню.

Уночі Кашка писав листа. Попросив у Валі — Мавпячого Царя — ліхтарика, вкрився з головою і виводив у зошиті великі літери:

«Здрастуй мамо. Я живу тут добре. Мамо у мене є друг. Його звати Валодя. Мамо можна Валодя приїде вгості ми будемо разом гуляти і за ягодами. Мамо я живу добре тому-шо Валодя. Я придумав вірші…»

Після віршів писати було нічого. Кашка полегшено зітхнув і поставив таку крапку, що простромив папір.

Але одразу він згадав, що обіцяв подарувати вірші Володі. Що ж, писати ще раз? Стільки слів! Таких довгих! Придумати усе це було, мабуть, легше, ніж написати…

Кашка подумав і акуратно відірвав половинку листа з віршами. Мамі він їх і так розповість, коли приїде. А це — Володі…

А вранці, коли поснідали, Кашка зник.

Серафима ходила по табору і тихо гарчала від злості. Понад усе вона не любила, коли хтось із малюків зникав з очей.

— Нехай вже краще на головах танцюють, аби у мене на очах, — часто повторювала вона.

Кашка ніколи не бився і на голові не танцював. Це було просто чудово. Правда, останнім часом він почав кудись зникати. Але потім з'ясувалося, що він ходив з Володею, і Серафима заспокоїлася.

Проте сьогодні він зник сам. Володю Серафима побачила на ґанку першої дачі, а Кашки там не було.

— Слухай-но, де твій зброєносець? — роздратовано заговорила Серафима. — Цілу годину бігаю по табору, висолопивши язика. Не можу знайти ні його, ні тебе. У мене за планом розучування пісні, а твій Голубєв…

— Навіщо так багато слів, — крізь зуби озвався Володя. Він сидів на бильцях ґанку й зашивав покришку волейбольного м'яча. Голка не хотіла встромлятися у товстий панцир і встромлялася у пальці.

— Де Кашка? — повторила Серафима.

— Я що, на ланцюгу його тримаю? У-их… ф-ф-ф… — Він засунув у рот палець і з ненавистю впірився у голку. Нитка вискочила з вушка. — Біс би тебе проковтнув, — із серцем сказав Володя.

— Мене? — обурилася Серафима.

«Тебе — само собою», — подумав Володя, але вголос промовив:

— Затягни мені нитку… будь ласка.

— Ну тебе з ниткою.

Вона рушила далі на пошуки.

Звичайно, Серафима не здогадувалася, що й Володю стривожило