Читати книгу - "Саботаж кохання"

У Сань Лі Тхунь було дуже мало квітів і вони були огидні.

Але все одно, то були квіти.

Тепличні квіти гарні, як манекени. Але ж вони не пахнуть. Квіти з гетто видавалися хмизом. Одні були бридкі, як селянки, що вирушили до великого міста, інші — незугарні, як міські жінки на селі. Усі вони викликали багато сумнівів.

Але якщо встромити носа у їхній вінчик, якщо заплющити очі і заткнути вуха — хочеться ревти. Що ж там може бути таке у глибині цих найпосередніших квіток зі звичайним квітковим ароматом? Що ж там може таке хвилювати, звідки ця ностальгія за невідомими нам спогадами, за садками, яких ми ніколи не знали, за королівською красою, про яку ніколи й не чули? Чому це Культурна революція не заборонила квітам мати квітковий аромат?

У тіні квітучого гетто ми нарешті могли відновити війну.

То була поразка у всіх значеннях цього слова.

1972 року дорослі поклали початок нашій війні. Нам це було якось цілком байдуже.

Навесні 1975-го вони її зірвали. Нам це було огидно.

Тільки-но зійшов сніг, тільки-но ми покінчили з примусовими роботами, тільки-но в лютому екстазі відновили військові операції, як наші шоковані батьки з'явилися і почали буркотіти:

— А перемир'я?

— Ми ніколи й нічого не підписували.

— То вам конче потрібні підписи? Чудово. Ми візьмемося за це.

То був жах у стилі неперевершеного гротеску.

Батьки надрукували мирний договір так заплутано, як тільки хотіли.

Вони скликали генералів ворогуючих сторін за «стіл переговорів», де говорити було ні про що. Зачитали вголос тексти французькою та німецькою мовами: ми не зрозуміли жодного з них.

Ми мали право лише поставити підписи.

Милістю цього обопільного приниження, ми відчули до наших ворогів таку глибоку симпатію, якої ніколи не спостерігалось раніше. І, очевидно, це було взаємне почуття.

Здавалося, нудило навіть Вернера, через якого затіяли цю пародію з перемир'ям.

По закінченні цього опереточного підписання дорослі визнали, що буде гарним тоном виголосити тости з газованим лимонадом у бокалах. Вони виглядали задоволеними, умиротвореними, посміхалися. Секретар амба-сади Східної Німеччини, приязний обірваний арієць, проспівав пісеньку.

І саме отак, започаткувавши нашу війну, батьки взяли під свій контроль наш мир.

Нам було соромно за них.

Парадоксальним наслідком цього штучного договору стало взаємне захоплення.

Колишні вороги кинулись в обійми один одному, ревучи від злості на своїх батьків.

Східну Німеччину раптом полюбив увесь світ.

Вернер заливався гарячими слізьми. Ми обіймали його. Він зрадив, але то була чесна гра.

Плеоназм: то була гра, значить, неодмінно чесна.

А ностальгія вже починалася. Ми обмінювались англійською прекрасними спогадами про сутички й тортури. Дуже схоже на сцену примирення в одному з американських фільмів.

Перше, що необхідно зробити — ні! єдине — знайти собі нового ворога.

Не першого-ліпшого. Були певні критерії.

Першим був географічний критерій: треба, щоб обрана нація знаходилась у Сань Лі Тхунь.

Другим критерієм був історичний: не можна було воювати проти колишніх Союзників. Звичайно, зраджують тільки свої. Звичайно, немає більшої небезпеки, ніж друзі. Але не можна нападати на свого брата, не можна накинутися на того, хто на фронті блював поруч тебе, справляв нужду в той самий чан. Це було б грішити проти розуму.

Третій критерій зачіпав ірраціональне: у ворога мало бути щось гидке. І тут розглядалися всі можливі варіанти.

Декотрі запропонували албанців або болгар на тій нікудишній підставі, що вони — комуністи. За цю пропозицію майже ніхто не проголосував. Східні країни вже були ворогом, і ми вже побачили, чого нам це коштувало.

— А перуанці? — пролунав чийсь голос.

— За що можна ненавидіти перуанця? — запитав хтось із нас, таке собі чисто метафізичне запитаннячко.

— Бо вони не говорять нашою мовою, — відповів далекий прародич Вавілонської вежі.

Безумовно, то була нормальна підстава.

Якийсь малий, проникнутой ідеєю єдності, зазначив, що на такій підставі ми можемо оголосити війну трьом четвертим гетто і навіть усьому Китаю.

— Значить, це гарна підстава, але не достатня.

Ми й далі перемивали кістки найрізноманітнішим національностям, доки мене раптом не осінило:

— Непальці, - тріумфально виголосила я.

— А за що ненавидіти непальця?

На це, гідне самого Монтеск'є запитання, я відповіла блискуче:

— Тому, що це єдина країна у світі, яка не має чотирикутного прапора.

Присутні притихли від такого неподобства.

— Це правда? — перепитав чийсь охриплий голос.

І я поринула в опис непальського прапора: нагромадження трикутників, таке собі розділене навпіл по довжині діаболо.

Тієї ж миті непальців було