Читати книгу - "Вітер часу"

Майже усі співробітники відділу Андрія Володимировича захистили під його керівництвом кандидатські дисертації. Деякі з них могли б в подальшому захистити і докторські, але були і такі, що всіляко відтягували роботу над кандидатськими, на кожній переатестації обіцяючи невдовзі цим зайнятися. Неможна сказати, що вони були ледачими, скоріше неорганізованими і нецілеспрямованими. Андрій Володимирович тормошив їх час від часу, але це тривало роками, і він в душі давно махнув на них рукою.

– Ну, як просунулись справи? – питав він наукового співробітника, вік якого вже наближався до п’ятдесяти. – Написав розділ, про який ми домовлялися?

– Ой, – відповідав співробітник, – я зовсім не можу тут працювати, телефон дзвонить, люди походжають. Я краще дома попрацюю, сяду вночі, коли ніхто не заважає.

– А коли ж ти спиш?

– Ну, коли можу, відсипаюсь в суботу та неділю.

Покачавши головою, Андрій Володимирович йшов геть. Сам він працював в інституті, не звертаючи уваги на перешкоди, а часто і вдома, коли треба було терміново підготувати доповідь або статтю.

Майор Шевцов зателефонував у вівторок, спитав, коли Андрій Володимирович може зайти до нього у відділення.

– Та хоч сьогодні, – відповів він, – бо скоро кінець року, треба писати інформаційний звіт та і, в загалі, керівництво виявляє підвищену активність.

– Добре, приходьте о десятій ранку, – запросив Микола Михайлович.

В кабінеті майора Шевцова Андрій Володимирович побачив ще одного чоловіка в цивільному одязі, який відрекомендувався старшим слідчим прокуратури.

Він сидів не за столом, а трохи осторонь, біля загратованого вікна.

– Минулого разу ми зупинились на тому, що Ви ходили з Віктором Івановичем до голови правління банку «Кворум». Розкажіть, будь ласка, що там було.

– Віктор Іванович зателефонував мені і попросив разом з ним поїхати до банку. Призначив час, але потім дзвонив ще два рази, бо зустріч затримувалась. Нарешті о третій годині він під’їхав до інституту і подзвонив, я вийшов, прихопивши з собою карту України і шматок руди – нікеленосної вохристої глини з кар’єру у Побужжі. Їхати було недалеко. У великому кабінеті в банку нас чекав голова ради, невеликий на зріст немолодий чоловік, який сидів у кріслі за столом, до якого був присунутий ще один стіл. Віктор Іванович швидко пройшов на місце за тим столом, праворуч від хазяїна кабінету. Було помітно, що він тут не вперше і добре знайомий голові правління. Я сів навпроти Віктора Івановича. Хазяїн кабінету не назвався, він пильно дивився на мене.

– Андрій Володимирович вважає, що видобувати Неладівське родовище невигідно, – сказав Віктор Іванович.

– Чому? – спитав голова, але російською.

– Тому що запаси нікелю в ньому невеликі, вміст нікелю малий, а видобування такої руди шахтою не рентабельне. Детальної розвідки родовища не було, технологія переробки руд цього родовища не вивчалась. Попередні техніко-економічні розрахунки дали негативну оцінку родовища. І, взагалі, ви бачили ту руду?

– Ні, не бачив, – сказав голова.

– Треба пробурити на родовищі свердловину великого діаметру і взяти технологічну пробу. А поки що можу показати подібну руду з Побужжя, де вона колись видобувалась невеликими кар’єрами.

Я поліз у сумку, дістав шматок руди і подав голові. Той зацікавлено узяв, покрутив у руках і передав Віктору Івановичу.

– А ми гадали, яка ж та руда, – сказав Віктор Іванович. – Можна я візьму собі?

– Беріть, – відповів я.

– Бориславський іншої думки. Ми доручили йому експертизу материалів відносно родовища, уклали з ним угоду. Він дав офіційний висновок і порадив, до кого звернутися по економічну експертизу, – сказав голова.

Я потиснув плечима.

– Бориславський – відома людина, а я ж кажу вам свою думку і повідомляю про негативні результати попередніх техніко-економічних розрахунків.

– Буває, що такі розрахунки не підтверджуються, що змінюється думка про нерентабельність добування? – спитав голова.

– Буває, коли надходять нові відомості внаслідок подальших робіт. Але ж тут нових робіт не було.

– Будуть, – втрутився Віктор Іванович, – ми збираємось пробурити технологічну свердловину. Чи не погодитесь Ви наглядати за її бурінням і відбором технологічної проби?

– Ні, – сказав я, – хай це робить Бориславський, або його підлеглі.

– Зрозуміло, – зауважив голова.

На його столі задзвонив телефон.

– Буду за п’ять хвилин, – сказав він. – Вибачте, мушу зустріти німців, приїхала делегація з банку, з яким ми співробітничаємо. А вирішуємо так: ми вже дали Бориславському мільйон гривень за експертизу, тепер дамо ще мільйон в Дніпропетровськ за експертизу економічну. Потім подивимось. Ви ще сидіть, поговорьте, якщо треба.

І він вийшов, більше я його не бачив. «Нічого собі – мільйон. Видно грошей курки не клюють», – подумав я, чекаючи, що скаже Віктор Іванович. Він мав трохи зніяковілий вигляд.

– Я їм казав, що не варто розробляти Неладівське родовище, – сказав він.

– Ми можемо йти? – спитав я. – Я не тримав би гроші в цьому банку, так і погоріти недовго.

Микола Іванович ствердно похитав головою. Ми вийшли і він підвіз мене до інституту.

– Але ж потім ви знову зустрічалися з Віктором Івановичем? – спитав майор.