Читати книгу - "Вітер часу"

Певна річ, далеко не усі в інституті, де працював Андрій Володимирович, розмовляли російською. Директор інституту підкреслено спілкувався і виступав тільки українською, таким же чином робили і деякі завідувачі відділами і наукові співробітники, переважно, молоді. Правду казати, ніхто на це не звертав ніякої уваги, якою мовою бажаєш, такою і розмовляй, головне, щоб не розмовляв суржиком.

До кабінету, не постукавши, увійшла вчений секретар інституту. Вона усюди вдома.

– Андрію Володимировичу, – сказала, не здоровкаючись, – з Президії надіслали анкету, яку треба заповнити, оскільки вас включили до комісії з покращення роботи академії.

– А ще кого? – спитав Андрій Володимирович, підводячись.

– З нашого інституту п’ятеро, майже усіх завідувачів. Постарайтесь скоріше заповнити і передати мені. Як завжди, це треба «на вчора».

– Добре, – відповів Андрій Іванович, кладучи анкету на стіл.

Час від часу виникали розмови, що академію наук ліквідують, а вчених передадуть чи в університети, чи в галузеві інститути, а тих, кому за п’ятдесят, відправлять на пенсію. Видно, це питання було головним, тому що в анкеті стояло першим: «Чи вважаєте ви, що академію наук треба зберегти?».

«Мабуть тих, хто відповість негативно, скоротять у першу чергу», – подумав Андрій Володимирович. За принципом, він був проти ліквідації академії: «Ліквідувати легко, а створити нове важко. Так взагалі можна без науки лишитися». Хоч, як він читав у якомусь журналі, в Радянському союзі наука грала декоративну роль. «Подивитись яка, – міркував він, – наука для космосу, для виробництва озброєнь була необхідна і розвивалася. Створювались нові матеріали, електроніка, системи управління, не жалкували грошей на пошуки урану, родовищ іншої стратегічної сировини – титану, цирконію, рідкісних металів. Відомо, що наука розвивається, коли потрібні її результати. А зараз? Питання виробництва озброєнь практично закрите. Авіапромисловість шукає собі роботу, не знаючи, куди продавати нові літаки. Від космічної промисловості в Україні мало що залишилось. Запустили один доволі примітивний супутник, на більше нема грошей. Легка промисловість взагалі зникла, на базарах усе китайське та турецьке, в магазинах і аптеках – вироби з усієї Європи.

Далі в анкеті питалось, що треба зробити: скоротити чи, навпаки, збільшити кількість наукових співробітників, а, може, збільшити приймання в аспірантуру, закупити нову техніку тощо. Андрій Володимирович мав на це свою точку зору. Він вважав, що на наукові результати має бути запит від виробництва. Для відродження виробництва потрібне зростання економіки. Вона нібито зростає, але повільно, ще далеко не досягла рівня 1991 року. З іншого боку, економіка монополізувалась, конкуренції практично нема. Навіть на овочевому ринку тепер не поторгуєшся, ціни у всіх однакові, як у магазині. А якщо нема конкуренції, то для чого нові матеріали, технології, нові знання? Вони ж потрібні тільки, щоб зробити товари дешевшими, якіснішими і, тим самим, перемогти у конкурентній боротьбі.

Тому Андрій Володимирович не став відповідати на численні питання, а написав внизу анкети, в графі «Що б ви ще хотіли додати?», про те, що треба задіяти конкуренцію і все владнається саме собою. «Відусюди тільки й чути, що ми перейшли на ринкову систему, а насправді ринку, фактично, немає, оскільки нема конкуренції», – думав він. Закінчивши з анкетою таким чином, він не поспішав віддавати її вченому секретареві, щоб не повернули назад.

Замість цього він пішов подивитись, чим заняті співробітники його відділу. Хоч була вже одинадцята ранку, на місцях були не усі. Деякі мали поважні причини: захворіла дитина, запізнилась електричка, інші ж влаштовували собі «відгули за прогули», як казали в інституті. Трудова дисципліна в його відділі була досить непоганою, бо він давав завдання співробітникам. Насправді, робити було майже нічого: вже років десять як відмінили польові роботи, на них не було грошей, а за свій рахунок ніхто працювати в полі не бажав. Усі розуміли, що геолог без поля – це просто канцелярський працівник. Залишалось тільки перегортати старі звіти в геологічних фондах, писати статті за колишніми результатами робіт або узагальнюючі монографії.

Андрій Володимирович згадав, як він з колегами обговорював у Фонді фундаментальних досліджень, що таке наука. Тоді вони дійшли висновку, що наука – це виробництво нових знань. А які нові знання можна витягти із старих звітів? Щоправда, молоді наукові співробітники, вивчивши англійську мову, сиділи в бібліотеках, копаючись в англомовній геологічній літературі. З неї вони видобували відомості, невідомі більшості наших вчених, і шляхом компіляції, або, як шуткували, способом «рікле» (ріжемо, клеїмо) створювали особисті статті вже українською мовою. Такі молоді, але кмітливі, особливо якщо не сперечалися з начальством, швидко захищали дисертації і скакали уверх за кар’єрними сходами. Інші ж, звичайно наукові співробітники старшого віку, намагалися триматися на плаву за рахунок надуманих оригінальних ідей, які визнавали тільки вони самі і, часто, директор інституту, щоб повідомляти про них у звітах в Президію Академії наук, підтримуючи тим самим реноме інституту.

Так і тривало наукове життя – писалися статті, видавались журнали і монографії. Щоправда, був ще один бік життя, про який не дуже говорили, бік комерційний. Деякі завідувачі відділами мали угоди з виробництвом на досить крупні суми. До них належали, в першу чергу, угоди про наукове супроводження пошуків нафти і газу, про гідрогеологічні, інженерно-геологічні роботи і екологічні дослідження, або про підготовку узагальненої геологічної інформації відносно окремих родовищ чи будь якій мінеральній сировині в цілому для отримання ліцензії на розробку родовища. Для цього створювались різноманітні наукові центри, з якими замовники підписували угоди. Ці угоди дуже цінувалися керівництвом інституту, оскільки до кошторису включались накладні витрати. З накладних платилася додаткова зарплата дирекції і бухгалтерії інституту, ремонтувались приміщення. Зрозуміло, що таким угодам було найбільше сприяння, а самі угоди і доплати з них, по можливості, приховувались від непосвячених, можливо тому, що там було не усе чисто з фінансами.

Відділ Андрія Володимировича не мав договорів, але у нього були гранти від різноманітних наукових фондів за проектами, які вигравали на конкурсах. Користі для інституту від них було мало, бо фонди самі встановлювали накладні витрати для інститутів. Ці витрати не перевищували 10 % від фонду зарплати виконавців і викликали