Читати книгу - "Вічний календар"

мислив купець, зберігаючи на обличчі улесливу посмішку, — Язлівець залишиться в османських руках». Перед очима Ашкеназі, наче життя у смертний час, пробігли дні першої облоги, що тривала тиждень. Він згадав, як за наказом паші османи прорили кілька підходів до фортеці й, підтягнувши артилерію, вдарили по ній. Приготовлені до штурму яничари залягли на підступах і чекали наказу. Сіпаги засіли в лісистих пагорбах — теж чекали наказу виступити. Османи йшли й ішли, підтягувалися їхні полки. У той час, про що Ашкеназі не знав, польський комендант язловецької фортеці розпитував утікача з Будзанова. Утікач той розповів, що османи вирізали всю залогу та повбивали мешканців, які перебували в будзанівській фортеці, бо не пристали на пропозицію здатися. Нещасним утікачем трясло. Комендант також знав із листів, що османи зайняли багато міст і посуваються до Львова. З вірмен залишився тоді з польським комендантом лише Богдан Сеферович.

А ще Ашкеназі розповів про першу османську залогу під проводом Касима-аги.

«Тож коли залога в’їхала до Язлівця, — зізнався Ашкеназі, — я подумав, що військо зими не переживе. Таке було в мене передчуття». Ашкеназі, який першим прибув привітати нового санджак-бея, сидів із ним годину й розповідав. Говорили між собою турецькою.

Ібрагім-ага слухав уважно. Найближчі кілька років йому доведеться жити в цій фортеці — тому приймав усіх і вислуховував. До Ібрагіма-аги було три санджак-беї — першого спіткали великі нещастя, про це й оповідав цей ягуді.

«Було видно, — продовжував Ашкеназі, — що військо виснажене тривалим походом. Ті, що прийшли з Касимом-агою, поверталися з-під Бучача і в’їхали Вірменською брамою. Так-так, в’їхали Вірменською. Минасів заповіт устигли виконати — брама була готова».

«А хто такий Минас?» — поцікавився санджак-бей.

«А, Минас? — засовався Ашкеназі. Навіть по смерті Минаса не міг простити покійному його багатства. — Купець, що тут жив. З вірмен. Помер за три місяці до першого приходу вашого війська».

«Основні ж війська тоді повернулися до Кам’янця, — сказав Ібрагім-ага. — Султан, не дочекавшись підписання остаточного договору з поляками, залишив своє військо на великого візира Кьопрюлю, який підписав договір і так само повернувся до Стамбула. У Кам’янці залишився паша, а в Язлівцях — санджак-бей».

«Була середина листопада, — відповів на те Ашкеназі. — На замерзлу в козуб землю випав сніг. Шляхи були перекриті. Санджак-бей наказав зачинити всі брами фортеці й переписати мешканців. А кого вони мали переписувати? Нікого в місті не лишилося. Доми спорожніли. Тільки я відчиняв та зачиняв божницю й пильнував Тору, щоби хтось не виніс її». Ашкеназі хотів сказати, щоб хтось не поглумився, але стримався, бо санджак-бей зрозумів би небажаний натяк ягуді. «Касимові-азі доповіли, — продовжив Ашкеназі, — що військо розквартироване по будинках, бо більшість власників утекли з Язлівців до вашого приходу».

Санджак-бей був родом із Боснії. Його викликали до Стамбула з Дамаска й наказали збиратися в похід на Поділля.

«Перепишіть тих, хто залишився», — наказав санджак-бей і почав чекати вісток від паші з еялету Камінче. З Камінче не спішили посилати звістки у свій найпівнічніший санджак.

Санджак-бей оселився в будинку Минаса Сириновича, бо він був кам’яний і найбільший у містечку. Минас помер навесні 1672 року, а його родина втекла до Львова. Тепер у складах вірменського купця розквартирувалися яничари, а найменший склад обладнали для кінської стайні. Санджак-бей оглянув фортецю й усі брами, які виводили з міста, і подумав: «Якщо доживемо до весни, то варто добудувати зруйновані під час штурму стіни».

У бійницях були виставлені гармати, а брами взялися охороняти яничари.

Минув, може, тиждень — і валка вирушила з Камінче через Чортків до Язлівця. Споряджено було тридцять возів, у яких перевезли гроші для язловецької залоги й харчі. У листі кам’янецький паша до санджак-бея Язлівців писав, що раніше квітня сподіватися транспорту з Волощини не варто. Не буде, — писав паша, — ні грошей, ні зброї, ні коней, ні верблюдів, ні волів, але з Кам’янця він, паша, спорядить, який зможе, транспорт — для того, щоб військо не вимерло з голоду.

Санджак-бей спокійно прочитав лист паші.

Наступив листопад. Починало сікти снігом. Кам’янецький паша розумів, що ні грошей, ані харчів у Язлівцях не вистачить, щоб пережити зиму. Ударили перші морози, а османи в Язлівцях не були готові до зимівлі. Ціни на все зросли, поодинокі крамниці припинили торгівлю через погане постачання.

Санджак-беєві доповіли, що дехто починає різати коней.

Верблюди, вкриті снігом, першими пішли на м’ясо.

Ашкеназі молився в синагозі. «Стільки війська, — розмірковував, — не може пережити голод і холод у такому глухому закутку, бо через війну припинилася будь-яка торгівля, а взимі ніякі валки не зможуть перейти тутешніх глибоких снігів». Ашкеназі втішався словом. Вістки, які доходили до нього, гріли його в ці морозяні дні.

Яничари, увірвавшись у будинок санджак-бея, відсікли йому голову й викинули з муру Руської брами. У березні фортецю й місто не було кому обороняти, і поляки ввійшли Жидівською й Вірменською брамами, полонили кволих і обморожених османів, які не встигли померти до їхнього приходу.

7

Дорога

На час другого приходу османів 1674 року Митниця розжилася на дванадцять родів. У списку язловецького дефтеру — Баревичі, Посіди, Боднарі, Босяки, Маричі, Крілі, Гулеї, Червоняки, Ковблі, Бурмеї, Барани і Смітюхи, записані за іменами господарів, без прізвищ, але за родом занять. Першим у цьому списку було ім’я Гриця, навпроти якого в пророслому повитицею вензелі арабського письма читалося — отоман. А навпроти слова «Митниця» хтось — можливо, Мурза, про якого розповімо нижче, — написав гараб, що означало: зруйноване.

Відколи Ібрагім Шайтан відбив Язлівець, зі Стамбула наїхало туди багато османських урядників. Османи облаш- товувалися, як запримітив Ашкеназі, не особливо дбаючи про містечко. Спочатку поправили фортечні мури, у яких, окрім бійниць, з’явилися великі діри від артилерійських обстрілів. Полатали дороги, зігнавши до роботи людей із навколишніх сіл і селищ. Спостерігаючи за османами, Ашкеназі розумів, що якби вони хотіли залишити Язлівець у складі Порти надовго, то розпочали б зводити будинки, мости й дороги, та й фортецю поремонтували б краще. Здогад Ашкеназі справдиться, коли, розмовляючи з останнім санджак-беєм, багато років опісля, він зрозуміє, що Порта