Читати книгу - "Вічний календар"

Розбивали малі бешкетники яєчка об каміння, по якому розливалися жовтки, бо хотіли побачити, як живуть усередині ще ненароджені пташенята. З пам’яті виринула жінка. Це була його мама. Як давно Ібрагім її не бачив! Це вона, побачивши його сорочку з засохлими плямами жовтків, казала, що це гріх. Він пам’ятає голос цієї жінки, схожий на дзюрчання потічка в їхньому селі. Пам’ятає голос дервіша, пекучий, наче шкіра на п’ятах, натерта піском. Дервіш казав, що наше життя спливає, як дощ…

Була обідня пора. Ібрагімові з кухні принесли наїдки. Печеня з вівці ще парувала. Ібрагім розігнав долонею соковиту пару й відпустив свої спогади про дервіша і маму. «А що було тоді, коли я проткнув тонким прутиком кутик ока сусідському хлопчикові Малікові?» Це була історія, через яку посварилися дві сусідські родини — Ібрагімова з Маліковою, остання історія в пам’яті тридцятитрьохлітнього османа, після якої його очі бачили лише Стамбул. Але очі його пам’яті в різних життєвих обставинах поверталися до села, де дзюркотів потічок і звідкись долинав голос матері.

Ібрагім помив руки. Промовив молитву дуа перед їжею, взиваючи арабською: «З іменем Аллаха!» і почав їсти. Ібрагім привіз із собою кухаря, що готував йому їжу. Запах свіжого овечого м’яса, приправленого цибулею й гострим зеленим перцем, поглинув усі думки санджак-бея. З’ївши половину з принесеного обіду, Ібрагім знову поринув у спогади. Вони з Маліком облазили всі дерева, у галуззі яких знаходили гнізда. Мали при собі довгі палиці, якими штуркали гнізда, бо дістати руками чи підлізти ближче не вдавалося — надто високо клали горлиці своє житло. Поштуркавши одне гніздо, яке не вдалося їм зрушити, злізли на землю. Тоді Малік запропонував Ібрагімові побитися на шаблях. Узяли вони в руки свої палиці й, примірявшись, почали лупити, наче справжніми шаблями, схрещуючи їх так, що дерев’яний траскіт розливався луною по гаю. І коли Ібрагімові, бо був старший, вдалося вибити палицю з Малікових рук, він штурхнув палицею ще раз, щоб проткнути переможеного. От тоді й утрапив гострим кінчиком палиці в око суперника. Малік скрикнув. Присів, як підбите пташа. Прикрив обома долонями ліве око. Перестрашений Ібрагім опустив палицю, бачачи, як по Малікових руках протекла перша кров. Ібрагім вів скаліченого Маліка з гаю додому, а той тримався однією рукою за палицю, а другою за око, тихо скиглячи. До ранку в хлопця ліве око витекло. Батько Маліка та його старші брати накинулися на Ібрагімового батька — наступного ж ранку вскочили до двору й поранили його ножами, але не смертельно. Одноокий Малік ніколи більше не лазив по деревах з Ібрагімом. А восени того року забрали Ібрагіма до Стамбула, а Маліка залишили, бо кому потрібен каліка? Ібрагімова мати знала, за що Аллах покарав Маліка Ібрагімовими руками, але мовчала. Коли Ібрагіма забирали, то Малікова сестра, вилізши на персикове дерево і споглядаючи, як малого Ібрагіма відривають із материних обіймів, реготала й кричала вслід османським урядникам, що це йому за їхнього Маліка.

У двері постукав охоронець — то кухар приніс миску з пахлавою і чай.

Ібрагім сполоскав руки. У відхилених дверях із‑за охоронця визирнула голова Ашкеназі.

З купцем в Ібрагіма-аги були приятельські стосунки. Він один примудрявся настарчити до кухні санджак-бея те, чого зі Стамбула зазвичай чекали по пів року.

До фортеці свого часу привезли двадцять баранів і сорок овець, насіння кавунів, дині й перцю. Виноградну лозу насадили по сонячних пагорбах містечка. Зазеленіли схили молодим виноградним галуззям, а через три роки воно дало перші плоди. Якогось року вимерзли персикові деревця й не прийнялися через суворий клімат інжир із айвою. Ашкеназі постачав до санджак-беєвого столу солодкі боби, прянощі, лісові горіхи та сушені фрукти. Купецтво в часі війни не радо переходило різні краї, боячись не стільки грабунку, скільки смерті.

Ібрагім прийняв полатану місцями фортецю. Сполучення з Камінче проходило через Чортків, хоча пряміший шлях стелився через Митницю і Язлівці. Знав ага про дорогу, яку потрібно мостити каменем із Митниці до Язлівця. Почали лупати камінь і укріпляти ним мости через річки й потічки, аде дорогу вкладати вже не було кому. Через три роки ці землі ще раз відійшли до Речі Посполитої. Відтак османи відвоювали їх знову. Займалися більше укріпленням фортець та постачанням для своїх залог. Про голодну смерть Касим-аги пам’ятали довго.

Ібрагім-ага спочатку вирішив порадитися з кадієм, але для такої справи потрібен Ашкеназі, який знав про всіх і про все.

І санджак-бей подав знак охоронцеві впустити ягуді.

Ашкеназі ввійшов до просторої кімнати, в якій урядували всі санджак-беї Язлівця і з якої винесли вмираючого Касим-агу того голодного року. Деякі меблі, як зауважив Ашкеназі, залишилися ще від поляків. Підлога була вкрита килимами.

Ібрагім-ага сидів на м’яких подушках. І тільки вікна з венеційського шкла потемніли від гарматної кіптяви та брудних дощів, бо ніхто їх ніколи не мив.

Ібрагім підсунув гостеві миску з баклавою й налив із мідного дзбанку гарячого чаю.

Ашкеназі подякував і відломив лише шматок пахлави, показуючи, що не голодний і що розмова його цікавить дужче за їжу.

Почали про справи. Ібрагім запитав про товари, які Ашкеназі очікував із дня на день. Ягуді сказав, що нічого не знає. Тоді Ібрагім, аби потішити гостя, повідомив, що невеликий османський загін яничарів, який прибув щойно з Волощини до Язлівця, зустрів дорогою кілька Ешкеназевих возів. «За два тижні прибудуть», — усміхнувся санджак-бей.

Ашкеназі відлягло від серця, бо жодних відомостей він не мав.

«А чого прибув загін?» — обережно запитав купець, намагаючись вивідати, чи не задумали османи посунути далі за Язлівець війною на поляків. Знав, що спочатку прибуває який-небудь ага чи паша з малими силами, а тоді підтягується стотисячне військо — та ось тобі й війна!

Ібрагім, розуміючи заклопотаність купця, спробував розвіяти його занепокоєння:

«Вони прибули, щоб домовитися з невірними про майбутній кордон між Портою й Річчю Посполитою».

«А-а-а», — вигукнув Ашкеназі й почав злизувати язиком із піднебіння прилиплу шкуринку баклави.

«Агмед-паша, губернатор Подільського еялету, — ділився новинами з Ашкеназі Ібрагім-ага, — разом із іншими бейлербеями визначать кордони і прокладуть їх на мапі. Така воля султана».

У голові Ашкеназі роїлися думки. Він розумів, що паші з’їдуться, а кордони пропишуться в договорах не на рік чи два. «Отже, — гарячковито