Читати книгу - "Золотий дім"

він і вилетів через свої перепади настрою, а тоді почав заглядати в пляшку і з психікою стало ще гірше, а сам він перетворився на страшидло. Вони жили з матір’ю в Мендота-Гайтс у Міннесоті, це цілком заможна близька околиця Міст-Близнюків, йому не по кишені. Моя мама була сиротою, її батьки померли й залишили їй спадок, тож вона купила будинок і машину, і я там виросла й ходила до доброї школи, але коли батько втратив роботу, вони почали бідувати. Я до того часу вже отримала диплом — довчилася в Тафтс завдяки стипендії й різним підробіткам, і працювала там же, у місті, а відразу після вбивства виїхала з Мендота-Гайтс і закрила цей розділ життя назавжди. Тільки револьвер і досі тримаю. Батька замкнули до в’язниці на якийсь мільйон років без права на пом’якшення покарання чи дострокове звільнення, але я не збираюся відмовлятися від зброї.

Вона продовжила грати пісню на гітарі, але вже не співала.

— От бачиш, моя сльозлива історія краща від твоєї, — мовила нарешті. — А я скажу тобі, чому ти пристав на батьків божевільний план. Ти погодився, бо там, звідки приїхав, не мав можливості бути тим, ким тобі треба бути, стати тим, ким тобі треба стати.

— Тобто ким?

— От я й чекаю, коли ти сам мені це скажеш.

Це те, до чого вона весь час повертається, відколи він розповів їй: те, що він зробив своїй мачусі, як її принизив, майже довів до самогубства. Ти сповнений любові, каже вона, я це бачу, але не розумію, як ти міг опуститися так низько.

Я думаю, відповідає він, що ненависть у сімейному зв’язку може так само єднати, як кров чи любов. Коли я був молодшим, я був переповнений ненавистю, і це було те, що єднало мене із сім’єю, і тому я вчинив те, що вчинив.

Це не все, каже вона. Є ще щось.

Лімузин під’їжджає до складу в Бушвіку, де вона має оглянути кілька південноазійських артефактів, які запропонували для Музею ідентичності. Ходи зі мною, наполягає вона, принаймні два з них стосуються перебування Діоніса в Індії, тобі це буде цікаво. Вона не довіряє посередникові. Їй переслали документацію, яка підтверджує, що вироби були експортовані з Індії легально, але такі документи можна здобути й незаконним шляхом. Колись, пояснює вона, до прийняття закону про індійські пам’ятки старовини й скарби мистецтва, насправді було важче вивозити товари контрабандою, бо люди не мали певності, кому давати хабаря. Але від 1976 року експортери знають, із котрими інспекторами треба мати справу, і справа виглядає простіше. Купування експонатів ускладнюється такими от питаннями про їхнє походження. Але глянути, однак, варто.

Картина, яка зображує Діоніса в оточенні пантер і тигрів, її не зацікавлює. Інший артефакт — це мармурова миса з вирізьбленим по колу зображенням тріумфальної процесії, надзвичайно витонченим: свавільна юрма сатирів, німф і тварин, а в самому центрі — їхній бог. Подивися, який він жіночний, говорить вона. Він просто на пограниччі статей, майже невідомо, як його називати — богом чи богинею. Говорячи, вона спрямовує на Д пронизливий погляд, у якому прочитується непоставлене запитання, і він відвертає очі.

І що, питає він. Що це таке. Чого ти хочеш.

Це майже напевно нелегальний експорт, звертається вона до посередника, протягуючи мису назад. Документація викликає сумніви. Ми не можемо цього придбати.

Вони в автомобілі, повертаються додому. Дорожні роботи на під’їзді до Мангеттенського мосту сповільнюють рух до черепашачого темпу. Ну, давай же, заохочує вона, ти не прийшов до мене випадково, ти не з’явився б у музеї, якби зовсім не цікавився тим, що ми досліджуємо. Що це було з твоєю мачухою — може, у тобі самому є щось, що хоче померти, якась частинка тебе, яка не хоче більше жити, і саме через це ти штовхнув її на край смерті. Ось що ти маєш мені розповісти. Чому ти хотів зайняти її місце? Яка частинка тебе хотіла бути нею, матір’ю, господинею дому, власницею ключів, відповідальною за домашні обов’язки? Чому ця потреба була аж настільки доконечною, що ти пішов на такий крайній крок? Так, мені потрібно все це знати. Але перед тим ти мусиш усвідомити це перед самим собою.

Випусти мене з машини, каже він. Спини цю довбану машину.

Ти що, запитує вона, не підвищуючи голосу, ти справді хочеш вийти з машини?

Та спини вже до холери цю срану машину.

Пізніше йому було важко пригадати цю сутичку — він міг згадати лише реакцію, яку викликали її слова, вибух у мозку, туман перед очима, калатання серця, тремтіння, викликане очевидною абсурдністю її звинувачень, болючу дошкульність її нападу. Він прагнув звернутися до всемогутнього судді, який оголосив би її винною, та за ним не спостерігало жодне небесне око, жоден ангел-записувач, до якого можна було б звернутися. Він хотів, аби вона перепросила. До біса. Вона мусила просити пробачення. Благати.

Розлючений, він повернувся до будинку на Макдуґал-стріт, не промовивши нікому жодного слова, весь оповитий у гнів, що промовляв усім навколо: краще його не чіпати.

Вони не говорили з Рією чотири дні. На п’ятий день вона подзвонила, її голос звучав, як у врівноваженої дорослої жінки — зрештою, такою вона й була. Повертайся додому. Мені не вистачає товариства в ліжку. Мені бракує… Твоєї «Х-р-р-р-компанії».

Він розсміявся — не міг стриматися, і після цього вже так легко було перепросити: вибач, вибач.

Ми поговоримо про це, сказала вона.

Вона сиділа на підлозі з книжкою в руках. На маленькій книжковій полиці в Чайна-тауні в неї стояло сім книжок, кілька з них славетних: Хуана Рульфо, Ельзи Моранте й Анни Ахматової — і ще кілька не такого високого польоту: «Зелена яєчня з шинкою», «Сутінки», «Мовчання ягнят» і «Полювання за „Червоним жовтнем“». Її вибір спинився на Ахматовій.

Почуєш грім — і спом’янеш мене,

В думках майне: їй праглось громовиці…

Зачервониться небокрай із криці,

А серце знову спалахне вогнем.

— Коли я дочитую книжку, мені вона стає вже не потрібна, — промовила вона, — я їй теж стаю непотрібна, й вона рухається далі. Я залишаю її на лавці в парку Колумба. Моя книжка, мабуть, не зацікавить китайців, що грають у карти чи ґо, сумовитих китайців, що скорботно кланяються пам’ятнику Сунь Ятсена, але з мерії неподалік виходять пари зі свідоцтвами про шлюб і зорями в очах, якусь хвилину кружляють серед велосипедистів і дітлашні, посміхаючись від усвідомлення свого насвіжо