Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1918"

Старанно відфільтрувавши з мемуарів кілька згадок про незгоди і певні суперечності між С.Петлюрою і автро-німецьким командуванням та пославшись на значно пізніші публікації українського військового діяча, в яких ідеться про його традиційні антантські орієнтації, С.Литвин твердить, нібито „Петлюра від самого початку і до кінця належав до противників пронімецького курсу”[255]. А відтак, уважає автор, С.Петлюра розпочав військову акцію всупереч волі і планам австро-німецького командування. „Щоб якось нейтралізувати негативне ставлення громадськості до використання чужої військової сили, українське командування (? — В.С.) вирішило за будь-яку ціну перейти у наступ власними силами. Петлюра вважав справою честі своїми силами звільнити Україну і першими увійти до столиці. З цього приводу в нього відбувся конфлікт з прем’єром Голубовичем і військовим міністром О.Жуковським. З пропозицією про наступ Петлюра направив делегацію до військового міністра О.Жуковського. Той спочатку категорично відмовився і лише під загрозою О.Волоха застосувати силу погодився на наступ українських частин в авангарді”[256].

Мабуть, багато де в кого логіка подібних міркувань викличе здивування й закономірні питання. Чи міг би С.Петлюра, та й будь-хто інший з українського проводу, навіть мріяти про те, щоб „своїми силами звільнити Україну”, якби не приведена в рух майже півмільйонна австро-німецька армія? Чому при здачі Києва і безславному відступі практично під крило тих же військ Центральних держав про „справу честі” у С.Петлюри не йшлося, а як тільки західна воєнна армада перейшла в наступ, відразу ж почався гарячковий пошук „хорошої міни за поганої гри”?

Для подібних питань і цілком зрозумілих негативних відповідей на них зовсім не треба володіти якимись особливими даними, здатністю до складного логічного мислення. Все було настільки очевидно, що будь-яка людина з тверезим розумом не сумнівалась у тому, чия сила вирішувала відвоювання України у радянської влади. Зокрема Є.Чикаленко зазначав: «…Добре було Петлюрі йти на Київ на чолі гайдамаків, маючи за собою німців, а без чужої сили і величезна популярність Петлюри нічого не зробила б»[257].

С.Литвин не обмежується загальними твердженнями, а й намагається підтвердити написане фактами. Однак зрозуміти з того щось дуже важко, практично неможливо. „Віднайдені автором архівні документи свідчать, що 7 лютого (тобто за старим стилем) на станцію Маневичі з фронту прибув 46-й армійський корпус, що хаотично демобілізовувався та чинив погроми. Для припинення безчинств кинуто українські частини, на що було затрачено цілий день. У цей день у Маневичах українські підрозділи вперше зустрілися з німецькими відділами”[258].

Будь-який читач почне гадати, що то за 46-й армійський корпус, скільки в ньому було вояків? Якщо за канонами того часу — 40–60 тис., то як кілька сот чоловік, яких до того не відзначала виняткова боєспроможність, змогли за „цілий день” „припинити безчинства” цілого корпусу? І як кваліфікувати, що у „цей день у Маневичах українські підрозділи вперше зустрілися з німецькими відділами” — чи як союзники, чи як суперники? І чому дану акцію, вірогідність якої аж надто проблематична, варто вважати за початок наступу українських частин проти більшовиків?

До всього С.Литвин вкрай заплутує питання, зав’язавши „дискусію” про датування подій у лютому 1918 р., в тому числі й згаданого факту. Оскільки всі історики, відповідно до безсумнівних даних, позначають початок австро-німецького наступу 18 лютого 1918 р., автор книг про С.Петлюру „виправляє” їх „суттєву помилку”, оскільки такої дати в українському календарі не було[259]. С. Литвин має на увазі закон, прийнятий Малою Радою 12 лютого 1918 р. в Коростені про запровадження в УНР нового (григоріанського) числення з 16 лютого 1918 р., коли це число офіційно мало стати 1 березня[260].

Однак у Радянській Росії перехід на новий стиль було здійснено з 1 лютого 1918 р., яке стало рахуватися 14 лютого. І практично всі історики датують події на теренах колишньої Російської імперії за новим стилем саме з 14 лютого 1918 р. (це саме той випадок, коли варто не сперечатися, а домовитися). Тобто, якщо загальновживану дату 18 лютого перевести на „український календар”, початок військових дій німців і австрійців доведеться позначити як 5 лютого. Отже „віднайдені автором архівні документи” про події на ст. Маневичі відбувалися все-одно на два дні пізніше за момент початку окупації України.

Виявившись не в спромозі розібратись у елементарному питанні літочислення (просто не хочеться вірити в свідоме фальшування), С.Литвин переконав самого себе в тому, що першими бої з Червоною армією затіяли петлюрівці. А далі — більше. Вони ж, виявляється, власними силами і звільнили всі скільки-небудь важливі населені пункти Правобережжя аж до Києва. А що ж понад 30 австро-німецьких дивізій? Виявляється — вони принизливо „пленталися” десь позаду. Загальна картина бойових дій виглядає так: „Українські частини 8 лютого зайняли Рівне, 11 лютого — Житомир”. 13 лютого за вирішальної ролі Гайдамацького коша С.Петлюри було захоплено Бердичів. „…До Києва українські війська вступили в ніч на 1 березня… Німецькі частини увійшли в Київ 2 березня”[261].

Останні моменти для С.Литвина набувають принципового, вирішального характеру і служать приводом для моралізаторських повчань інших істориків. „Не усвідомлюючи значення факту зайняття Києва українським військом, а, можливо, і свідомо зміщуючи акценти, деякі сучасні дослідники продовжують замовчувати його. Так, В.Солдатенко, нічого не згадуючи про українські війська, водночас наполягає, що „наступ австро-німецьких військ на Україну не міг знайти скільки-небудь серйозного опору з боку червоноармійців. 2 березня окупанти (!) вступили в Київ”.

Контраргументом на це твердження є телеграма Голови Кабінету Міністрів УНР В.Голубовича з Брест-Литовська, якою він повідомляв німецького канцлера: „…війська нашої Ради знову ввійшли до Києва, в нашу стару і нашу нову столицю, з натхненням зустрінуті народом”. Ця офіційна телеграма є підтвердженням, що війська УНР зайняли Київ власними силами, повернувшись переможцями”[262].

Спочатку продовжимо цитування монографії В.Солдатенка з того місця, на якому обірвав його С.Литвин. „2 березня окупанти вступили в Київ. Та попереду них війшов у Київ і брав участь у військовому параді на Софіївському майдані С.Петлюра на чолі свого Гайдамацького Коша. Навіть найближчі сподвижники отамана вважали це прикрою помилкою вчорашнього противника германофілів, пояснювали такий крок гіпертрофаною амбітністю, прагненням будь-якою ціною вписати своє ім’я в історію”[263].

Отже, факт вступу коша С.Петлюри до Києва в авангарді окупаційного війська не заперечується, згадується і в інших працях[264]. Інша справа, що будь-яка реалістично мисляча людина, хоч трішки знайома з історією України, перш, ніж повірити С.Литвину, спробує поставити хоча б такі питання і відповісти на них. Чому українські війська 25–26 січня 1918 р. залишили Київ? Чи збільшились