Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1918"

на українську теріторію, взяло на себе охорону її північної границі. Але німецьке правительство поставило його кінець кінцем перед довершеним фактом. Без всякого порозуміння воно перекинуло на українську границю кілька корпусів, і за кілька день після підписання трактату вони перейшли українську границю й посунули на схід, займаючи Волинь і північну Київщину, ухиляючися від усяких вияснень українському урядови щодо одержаних інструкцій і навіть не держачи зв'язку з українськими військовими частями. Заразом вони взяли в свої руки телєграфичне сполученнє між Україною й Німеччиною, так що українське правительство не могло ні від своєї делегації, ні від німецького уряду дістати вияснень, щодо сеї воєнної інтервенції. Північно-західня Україна опинилась фактично в німецькій окупації, а тепер і Австрія, щоб не відстати і не зістатись без довозу з України, теж післала свої війська в полуднево-західні частини України — на Поділє і в Херсонщину, і замість січових стрільців і українських полків, котрих собі бажало українське правительство, військові власти австрійські вислали в першу голову полки польські, угорські, німецькі, з котрими зараз почались у місцевої людности непорозуміння. Все се поставило українську республіку в дуже трудне становище»[246].

У даному випадку М. Грушевський явно грішить проти істини, коли намагається довести, що німці почали окупацію західних територій України «без всякого порозуміння». Він, як ніхто інший, знав про перебіг переговорів у Бресті (всі консультації проходили саме з ним, що підтверджують і документи, і члени української делегації). Правдивіше відтворює події П. Христюк: «…В ніч, коли вже в Житомирі не можна було далі залишатись, бо Бердичів займали большевицькі війська, дано було делегації в Берестя відповідь-згоду на німецьку допомогу по можливості українськими військовими частинами і в формі оборони північного кордону України»[247]. Це дипломатичне «по можливості» також не врятувало становища. За умов, що склалися, німці і австрійці не стільки домовлялися, скільки нав'язували умови своєму безпорадному партнерові. Й вони досягли свого, коли було погоджено, що збройні сили Австро-Угорщини й Німеччини мали просунутись углиб України як гарант інших (передусім, економічних) положень договору.

Д. Дорошенко наводить переконливі аргументи на користь висновку, що «сама збройна інтервенція… була вже наперед вирішена в Берліні ще перед підписанням мирового договору»[248].

Неспростовні факти свідчать, що текст відповідного документа — звернення до урядів Німеччини й Австро-Угорщини виробила безпосередньо німецька сторона, а український представник М. Любинський швидко погодився (був змушений) його підписати[249]. При цьому навряд чи виправданим було б ставити йому це в провину, оскільки об'єктивне становище й українського уряду, й делегації УНР було таким, що доводилось лише миритись з чужим цинічним диктатом.

Урешті-решт брала гору й та обставина, що за брестськими домовленостями «почвірний союз узяв під особливу свою опіку українську державність, а українська «соціалістична» влада не тільки в державній своїй справі шукала захисту й оборони в імперіалістичного почвірного союзу, але й у політично-соціальній. Німецькі генерали ставили навіть спеціальною умовою охорону правительства й публичних установ Укр. Нар. Республіки від агітації й пропаганди большевиків.

Такі сімпатії центрального імперіалізму до України полягали насамперед у тому, що наша влада й наші «установи» були не соціалістичні, не ворожі до їхніх установ і не загрожували, як «анархістична» влада большевиків соціальною заразою їм самим»[250].

Звичайно, важко знайти виправдання тогочасним діям українських державних керівників, навіть зважаючи на трагізм ситуації і безвихідне становище уряду УНР. Явну схильність до ілюзій демонструє П. Христюк, коли обурюється діями «союзників», які в інших випадках виявляли просто-таки бюрократичний педантизм, а в даному разі свідомо ухилялись від точно задокументованих зобов'язань, навіть без будь-яких консультацій з Центральною Радою поділяли Україну на «сфери впливу»: «Все ж, не дивлячись на деякі, помітні вже тоді, неприємні сторони німецької «допомоги», правительство Української Народньої Республіки не вважало можливим одхилити її, числячи на те, що Німці здержаться від втручання у внутрішні справи республіки, а тим часом буде утворено свою армію, після чого мине потреба в німецьких військах і вони будуть швидко виведені з України, тим більше, що Центральні Держави ще воювали з Антантою і їм був потрібний кожен солдат. В цій надії українське правительство замовчало ті нетактовности, яких допустилось німецьке командування, самовільно опреділявши форми «допомоги» і робило далі все від нього залежне, щоб українське населення зустріло німецьке військо можливо спокійніше, аби не було спровоковано селянства та робітництва на виступи проти нього»[251].

Відверту недовіру до мотивів угоди між УНР та австро-німецьким блоком і того способу, яким її було досягнуто, висловив М. Шаповал, зробивши досить суттєвий закид: «Переважна більшість Ц. Ради нічого не знала про запрошення німців, лише 3–4 міністри на чолі з В. Голубовичем і президія Ради вирішила справу, що потім мала великі наслідки для історії України»[252].

Промовистий епізод наводить у своїх мемуарах член української делегації на мирних переговорах О. Севрюк. Коли він «десь між Сарнами й Житомиром» зустрівся з М. Грушевським і розповів йому про останні рішення в Бресті, Голова Центральної Ради не зміг стриматися й розплакався. Прихід німців в Україну був драмою його життя: всі вороги українства, що звинувачували М.Грушевського у тому, що він є знаряддям австрійської чи німецької інтриги, тепер одержали додаткові аргументи — німці йшли рятувати українську державність на заклик керованого ним — М. Грушевським — проводу[253].

У пресі, а також окремими листівками з'явилася безліч різноманітних відозв, звернень, якими Центральна Рада, Рада народних міністрів, М. Грушевський, В. Голубович, міністри намагалися роз'яснити смисл запрошення і приходу німецьких і австрійських військ в Україну в ролі «гостей» та вгамувати неминучі негативні пристрасті. Однак виникає враження, що чим більше витрачалось слів-виправдань, тим менш переконливий вигляд мали лідери Української революції, які вводили в оману передусім самих себе, намагаючись видаватися господарями становища, хоча реальна ситуація була зовсім іншою. Голова Центральної Ради М. Грушевський неодноразово скаржився, що командування окупаційних військ не погоджувало планів своїх операцій з українськими властями, навіть приховувало їх, а всі згадані звернення, заклики, оповіщення були лише повторенням німецької аргументації, з якою доводилось погоджуватись, щоб не загострювати ситуацію проти заздалегідь переважаючої сили[254].

Німецькі й австро-угорські війська, не чекаючи, поки українські верхи переконають маси у доцільності окупації, почали «військовий променад по Україні» (В. Винниченко).

Деякі сучасні автори намагаються внести істотні корективи у загалом досить ретельно відтворену картину окупації України. Так, С.Литвин прагне довести, що головну роль у знищенні більшовицького режиму в Україні, розгромі Червоної армії відіграв С.Петлюра і його невеликий загін (Гайдамацький кіш), який кількісно не збільшився