Читати книгу - "Пригоди Румцайса (на украинском языке)"

Найтаємніший радник зробив такий вчений вигляд, що по секретній кімнаті аж пробігли вогники, і мовив:

— А що, хіба у ваших лісах не водяться фойєрмани?

Війт хвилину здивовано помовчав, а потім сказав, що не розуміє. Довелося шукати в словнику, що фойєрман — це все одно, що вогневик.

— Та біга тут один по Ржаголецькому лісу, — процідив через губу війт. — А жару в ньому, як у розпеченому залізі.

Найтаємніший радник сказав на це повільно, немов кидаючи з кожним словом по дукату:

— Такого фойєрмана замикають у піч і обкладають сирими цеглинами. Потім його треба розгнівати. Фойєрман розпарюється і випалює цеглу так, що вона аж дзвенить.

— Це діло не пройде! — сказав унизу під ратушею Румцайс. Він висадив Ціпісека на плече і рушив назад, до Ржаголецького лісу, щоб розповісти про все вогневику.

Та тільки тут Румцайс зробив помилку. На ту пору вогневик був аж на третій ділянці, допомагав вуглярам випалювати деревне вугілля. І поки Румцайе шукав вогневика по Ржаголцю, їчинський війт виявився спритніший. Він вирядив на третю ділянку пожежну діжку з водою, а до неї сім пожежників.

Коли пожежники приїхали туди, вогневик якраз дмухав жаром у вугільні ями. Схилився він над ямами і не почув пожежної сурми.

Діжку з водою тихенько підвезли до самої ями і всю враз вилили на вогневика. Бідолаха в ту ж мить зчорнів на гніт, і тепла в ньому лишилося не більше, як у горщику з юшкою. Тоді пожежники кинулися на нього, зв'язали вимоченими вірьовками та й повели до цегельні пана війта.

Румцайс про все те довідався від поштової сойки. Сердито ходив він із кутка в куток по печері й нещадно сварив сам себе:

— Ну й утнув ти, Румцайсе! Ну й пошився ти в дурні!

Манка на те ані словечка. Тільки Румцайсові підсунула три жмені налусканих горішків. Коли доїдав третю жменю, наче щось шпигнуло його, і в голові у Румцайса майнула думка, що треба зробити.

— Чуєш, Ціпісеку? — промовив Румцайс. — Я вже знаю, що і як!

Подякував вій Манці за горіхи і вирушив з Ціпісеком просто до цегельні.

Там війт уже замурував вогневика у піч.

— Сто чортів! — вигукнув Румцайс. — Це не діло!

І почав дивитися, що буде далі.

Біля печі на високому камені стояв найтаємніший радник. На нижчому камені стояв війт, готовий теж в усе стромляти свій ніс. А на голій землі — усі дванадцять засідателів магістрату, щоб злим словом розгнівати вогневика, а той щоб випалив цеглу. На самому вершечку димаря сидів служник із ратуші Котрч, щоб переказувати вогневику через димар, як його лаятимуть засідателі.

Румцайс гострим розбійницьким поглядом окинув піч.

У цю мить найтаємніший радник кивнув пальцем війтові, а війт мізинчиком дав знак засідателям магістрату. Ну, а ті й почали за чином:

— Ах ти, вогневик-загаслик!

— Ах ти, вогневик-дурневик!

— Ах ти, вогневик-холодник!

— Ах ти, вогневик-цеглопік!

А Котрч усе це переказував униз, у піч.

Бракувало хіба що якогось одного словечка, щоб вогневик остаточно розлютився і почав випалювати війтову цеглу. Та в цей час Румцайс помітив маленькі дверцята для повітря, які має кожна піч у цегельні.

— Гайда в ті дверцята,— прошепотів вій Ціпісеку на вухо.— І добрим словом утіш там вогневика, щоб від злості не взявся вогнем.

Ціпісек подався прямо туди і так спритно, що ніхто й не помітив його. Умостився в печі поряд з вогневиком, і, коли того сварили, щоразу говорив щось навпаки.

— Кричіть, кричіть, все одно мене не розпалите, — бурчав собі під ніс вогневик, спокійно сидячи в печі.

Зрештою найтаємніший радник почав дивуватися, що піч все ще холодна, мов лящ у річці.

— Відчиніть мені отут, — мовив він, — я зазирну туди по-вченому.

Вибили киркою камінь у стіні, і найтаємніший радник притулив до дірки голову. Тут і побачив його зсередини вогневик. Розіскрився він, розпалився і вилетів з нього такий язик полум'я, що погнав найтаємнішого радника по імператорській дорозі прямо до Відня. Старості той вогонь обсмалив носа, а засідателям — поли. Наче вітром здмухнуло їх усіх до самої ратуші.

Тоді Румцайс і каже Ціпісеку:

— Ну, біжи додому.

А вогневику:

— Коли трохи прохолонеш, приходь і ти до нас.

10. Як Румцайс допомагав мисливцю Робатку заряджати рушницю

Одного дня збирала Манка ягоди на просіці, коли раптом бачить — жене від Їчина якась бабця. Край спідниці підхопила у жменю, з щиколоток тільки порох сиплеться. Жене як навіжена.

— Ой людоньки, що ж це діється!? Це ж вони проти самого боженьки йдуть! — вигукувала вона біжучи.

Манка вкинула жменьку ягід у дзбанок із кори та й питає:

— А що ж такого сталось у Їчині?

Баба спішилася на хвильку:

— Лечу мерщій до Кбелніце, щоб і вони взнали про новину. Пан князь покликав у гості графа із Шпаєра, а той привіз із собою залізного зайця!

А той заєць і справді бігав, морщив ніс і взагалі поводився, як живий, тільки ж увесь він був із заліза.

Незадовго перед тим узяв їчинський князь до себе на службу молодого мисливця. Звався він Робатко, і був то чоловік лісові на втіху. Кулю мав тверду, постріл вірний, а серце добре.

На цього мисливця Робатка і натрапив Румцайс, коли той сидів на пеньку і зажурено дивився собі в капелюх.

— Що з тобою, Робатку? — запитав Румцайс.

— Турбує мене, Румцайсе, залізний заєць, — відповів Робатко. — Щось цей граф із Шпаєра замислив лихе.

— Коли в тебе тільки цей клопіт, то я піду послухаю, що про це балакають, а потім усе тобі розповім.

Коли Румцайс прийшов до Їчина, князь і княгиня разом із шпаєрським графом сиділи в альтанці. Румцайс став за кущами малини і почав дивитися, що і як. Граф саме показував залізного зайця. Як той стриже вухами, як спить із розплющеними очима і як зривається з місця від найменшого шелесту.

Князь і княгиня вигукували весь час по-німецькому:

— Ніхт гезеен!

Мовляв, такої речі ніхто ще ніколи не бачив.

Але князь заздрив графові за залізного зайця і тому сказав:

— Якби ваш заєць та потрапив на очі моєму мисливцю Робатку, той би підстрелив його з першого пострілу.

Княгиня помахала носовичком, що це саме так.

Граф із Шпаєра засміявся у рукавичку:

— Ну що ж, хай ваш Робатко спробує. Даю йому три постріли.

Пан князь розгнівався, що граф стільки собі дозволяє.

— Коли заєць не впаде навіть з третього пострілу, —