Читати книгу - "Ритуал"

— Рятуй… — і ні звуку. Хрипіння. Знову: — Рятуй…те…

Тінь затулила Юту від сонця, яке байдуже дивилося на її смерть. Рвонув вітер, який пахнув різко й незвично. Широкі крила заляскали й загородили від неї небо. Дрібне каміння навалилося на Ютині ноги, однак тієї ж миті величезні загнуті пазурі підхопили її за плечі. Ривок… Юті здалося, що з її підошов здерли шкіру. Валун ухнув униз, пішов у землю, але Юта, несена звідти геть, вже не могла цього побачити.

7

Туди, де сонце, літають лише коли день мине.

Крила втомились. Вдолині чекають

Мене.

Арм-Анн

У Ритуальній кімнаті він набув людського вигляду, і тягти принцесу Юту стало насправді важко.

Юта пручалася. Вона дряпалася й кусалася, вона виривалася й кричала ламким голосом:

— Ненавиджу! Смердючий ящір! Мерзенне чудовисько! Пусти мене, людожере!

А він тяг її й волік, і перекидав через високі пороги, і перетягував через сходинки нескінченних сходів, і не волів розуміти — навіщо. Куди, власне, він її веде? І що тепер з нею робити?

Щоб не задавати собі це питання, він тяг її все швидше й жорсткіше. Вона пручалася все менше — берегла сили.

Коли, зрештою ввалившись у кімнату з каміном, він відірвав свої онімілі пальці від її коміра, принцеса, вставши миттю порачкувала в найдальший куток. Прокричала звідтіля, причому голос її став хрипкий та подібний до голосу самого Армана:

— Ти, чудовисько, кровожерний змій! Краще вмерти, ніж прийняти допомогу з твоїх рук… Із твоїх брудних пазурів! Ти… — і не найшлася, яку б іще образу додати.

Він відчув смертельну втому. Навіщось сунув руку в глибоку кишеню, витяг звідти уламок іржавої пряжки. Впустив на підлогу:

— Чуєш?

Принцеса замовкла, здивована. Арман підняв сталевий уламок та знову впустив. Залізо тускло дзенькнуло об камінь.

— Чуєш, принцесо Юто? Дзеннь… Мої слова для тебе означають стільки ж, скільки оцей звук.

Юта мовчала. Арман знову підняв залізний уламок і раптом щосили жбурнув ним об підлогу. Тоненько вискнувши, шматочок металу бризнув убік і врізався в стіну.

Арман не вимовив ні слова. Юта зіщулилась. Якийсь час вони просто дивилися одне на одного — Арман холодно, непроникно, Юта — збентежено.

— Я розповім тобі казку, — повільно запропонував Арман. — Хочеш?

І, не чекаючи принцесиної згоди, вона видерся просто на стіл. Навіщось витер долоні об одяг.

— Жила собі принцеса, — заговорив він тихо й глухо. — Давно вже, років сто п’ятдесят тому. Струнка, як тополя, і весела, як жайворон… Утім, пам’ять може мене зрадити. Можливо, це була похмура товстунка… Річ не в цьому. Річ у тому, якось уранці… Або вдень, не має значення… її викрав дракон.

Юта переривчасто зітхнула.

— Це був молодий дракон, — крізь зуби продовжував Арман. — Можна сказати, юний. Саме того дня він досяг свого повноліття. Ти слухаєш, Юто?

Принцеса сиділа у своєму кутку, підтягвши коліна до підборіддя — заціпеніла, вкрита дрижаками.

— Він був сам-один, — Арман повільно, ніби ліниво, сповз зі столу й став безцільно кружляти кімнатою. — Він залишився один у своєму замку, але старші, вмираючи, висловили віру в його майбутню доблесть… І він, сповнений доблесті, поцупив у сусідній державі королівську дочку, теж юну…

Зупинившись перед ґратами каміна, Арман навіщось кілька разів тицьнув їх ногою. Камін мовчав — чорний, порожній, холодний.

— Вона стояла близько, як ти, — Арман обернувся й направив Юті в обличчя довгого звинувачувального пальця. — Вона була…

Нахилившись уперед, Юта раптом збагнула, що вона стоїть колінах та благально простягає руки:

— Не розповідай… Не треба ніяких страхіть, я тебе… Армане, будь ласка… не розповідай, я збожеволію, будь ласка…

Арман слухав її бурмотіння, механічно накручуючи на палець вирваний волосок. Потім бездумно простягнув руку й взяв з коминкової полиці коцюрбу. Юта замовкла на півслові.

— Дракон є дракон, — сказав Арман занудним менторським тоном. — Принцес слід їсти, пожирати… Він поставив її посеред ритуального столу, спиною до залізної спиці… У неї були блакитні очі й рудувате волосся. Одна брова рідка, видно, вискубувала невміло… На підборідді — родимка, і ще одна на шиї. Він…

Арман раптом сильно розмахнувся та вдарив коцюрбою об стіну. З каміння посипалися іскри, а сталевий прут відразу зігнувся дугою. Юта запізно затулила вуха. Арман з прикрістю подивився на понівечену коцюрбу, на вибоїну в камені, повагався та вдарив ще раз, і коцюрба зламалася з надривним звуком, неначе лопнула вісь од воза. Він озирнувся — і Юта з жахом побачила, що очі його виказують глибоку істерику.

— Я не пам’ятаю, що там було, — сказав Арман спокійно. — Але зуби мої ніколи не знали людського м’яса. Ніколи, — впустивши уламок коцюрби, він раптом вдарив об стіну кулаком.

Юта скрикнула. Арман стояв мовчки, на стіні темніла кривава пляма, а він розглядав свою нову, неначе чужу, надзвичайно велику й неповоротку руку.

— Відтоді, — він звертався до розбитого в кров кулака, — відтоді…

Арман здригнувся.

…І знову цей сон.

Над верхньою губою дівчини намистинками виступили крапельки поту. Вона стоїть, притискаючись спиною до потворного сталевого шипа, білошкіра, і тому блідість надає її обличчю відтінок синього… Синяво-бліде обличчя посеред рудого, кучериками злиплого волося. Очі розплющені так, що світлі вії впираються в шкіру вигнутими вістрями. Розпухлі, покусані, напіврозтулені губи, і подих жертви досягає ніздрів Армана, його величезних драконячих ніздрів… І запах. Різкий запах квітів, наче численна похоронна процесія кидає букети на свіжу могилу… Він повинен виконати ритуал, це неминуче, як наближення ночі, як настання зими…

І тоді, потрапивши в лещата невідворотності ритуалу й цілковитої неспроможності його виконання, свідомість Армана болісно спотворилася. Страх. Нудота. Слизькі камені котяться вологим схилом.

Він провалявся в гарячці три дні. Юта сиділа над ним, немов безсонний вартовий. Його розбита рука лежала на плащі, який служив за ковдру, і Юта раз у раз дбайливо торкалася її, зручніше влаштовуючи в грубих складках темної матерії.

Він марив. Удень і вночі до нього приходила та фатальна Ютина попередниця, руда принцеса півторавікової давнини, зустріч з якою привела Армана до остаточного усвідомлення своєї нікчемності.

— Іди геть… — шепотів Арман, не розплющуючи очей. — Я нічого тобі не… Ні волосинки твоєї рудої… Не буду… Не бажа…

Юта зітхала й обтирала його розпашіле обличчя вологою ганчіркою.

На четвертий день він отямився. Опам’ятавшись від короткого чутливого напівсну, Юта побачила його ще збуджені, але вже цілком осмислені очі.

— Вибач, будь ласка, — сказала вона, щойно зустрівшись із ним поглядом. — Я страшенно перед тобою завинила, від мене одні неприємності, і я