Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

й загальнолюдську мужність. Репараційне бажання Шевченка полягає у прагненні «запліднити» українське несвідоме материнське тіло національною свідомістю. Символічне посланіє «Марія» (1859) звернене до батьківського духу Богоматері, який творить її «святою силою усіх святих», а позбавлені його сини-апостоли стають душеубогими братами, які забувають про материнське страждання:

Талан твій латаний, небого!

Брати Його, ученики,

Нетвердії, душеубогі,

Катам на муку не дались,

Сховались, потім розійшлись,

І Ти їх мусила збирати…

Отож вони якось зійшлись

Вночі круг Тебе сумовати.

І Ти, великая в женах!

І їх униніє і страх

Розвіяла, мов ту полову,

Своїм святим огненним словом!

Ти дух святий свій пронесла

В їх душі вбогії! Хвала!

І похвала Тобі, Маріє!

Мужі воспрянули святиє.

По всьому світу розійшлись,

І іменем Твойого сина,

Твоєї скорбної дитини,

Любов і правду рознесли

По всьому світу. Ти ж під тином,

Сумуючи, у бур’яні

Умерла з голоду. Амінь[291].

Батьківська реалістичність погляду Шевченка на материнський світ контрастує з ідеалізацією, притаманною погляду тих романтиків, які перебувають в ерогенному полоні інфантильної синівської ілюзії. Пояснюючи реалістичне олюднення Богоматері у поемі «Марія» Т. Шевченка, Є. Маланюк правомірно доводив, що на противагу російському «православному язичеству», яке видає себе за християнство, тут відроджується «українське християнство, суміш східного богонатхнення і західного раціоналізму»[292].

NB

УКРАЇНСЬКИЙ романтизм постає у двох протилежних формах — химерно-бароковій і релігійно-депресивній, прямуючи до цілісності материнсько-батьківського коду як єдності інстинкту життя в його природному (сексуальному) вияві з духовним (мазохістським) потягом до вічного життя, що перебуває за межами сексуального інстинкту. Отже, відсилає до єдності сексуального і духовного, до синтезу троянської (античної) і християнської психосемантики.

НА ОСНОВІ «архетипу Котляревського» та «архетипу Шевченка» закладається українська психопарадигма, наділена внутрішньою суперечливістю сміху-плачу, яка символізує могутній інстинкт життя, закладений в український психогенезис. Національна аристократія на основі народного мовлення, відкриваючи «повен життя нарід наших предків»[293], здійснює українсько-російське психотипне розрізнення.

У НИЗЬКОМУ і високому романтизмі виявляється провідний батьківський український характер як філософський (асексуальний) мазохіст, що опонує імперському садомазохісту. Сутність імперського характеру означає перверсію, виродження національного.

ДЕПРЕСИВНО-РЕПАРАЦІЙНА позиція, відображена у творчості Шевченка, символізує динамічну синівську множинність пошуків батьківської мужності — духовного захисту для поруйнованого материнського об’єкта. Динамічну синівську потугу кобзарів втілює універсальне батьківське Велике Слово, що ставиться на сторожі матері-України. Б. Хмельницькому як «поганому сину», який погубив державницький код на основі ерогенного мазохізму, Т. Шевченко протиставляє свою духовну місію, яка полягає у відновленні зв’язку українського сина з Богом-отцем шляхом відродження українського християнства — єдності материнського інстинкту життя з батьківським раціоналізмом.

У СИТУАЦІЇ імперського тиску, коли посилюються шизоїдні імперські механізми, активізуючи тривоги переслідування, національний інфантильний характер вдаватиметься до неусвідомлених регресій на дві архетипні стадії розвитку, символічно виражені Котляревським і Шевченком. Несвідомі регресії обумовлять появу психотичних — маніакально-депресивних станів разом із суїцидними тенденціями (20-ті та 60—70-ті роки XX ст.). Негативні психологічні стани, в які потрапляє національне Его, будуть спровоковані імперським символічним вбивством Бога-отця. Втрата єдиної (об’єднувальної) батьківської волі продукуватиме неусвідомлений національний комплекс братовбивства, на якому наголосив Т. Шевченко.

2.3. Марко Вовчок як імітація творчості в українській психоісторії

З усвідомленням реалістичною європейською думкою епохи романтизму було виявлено її небезпечне породження — фальшиву, імітуючу жінку. Особливо яскраво цей процес зафіксувався у французькій літературі, яка відображала імперські суспільні симптоми у чоловічій і жіночій психології. Французький романтизм у 30—40-ві роки XIX ст. став тотальним світобаченням, що охоплювало філософію, суспільну мораль, політику. Інфікованість масової свідомості революційними ілюзіями, пов’язаними з соціальними подіями 1830 і 1848 рр., сформувала абстраговане сприймання й абстраговане уявлення про дійсність. Проти романтизації реальності постала потужна опозиція реалістів в особі Стендаля, Бальзака і, особливо, Флобера, який аналізував романтичний світогляд як національний самообман, небезпечну соціальну ілюзію. Романтична психологія усвідомлювалася як невротичне бажання позбуватися принципу реальності, втікати в ілюзійний світ, як небезпечна психологічна тенденція, яка не дає змоги реально оцінити ситуацію і приводить до фемінізації мужності та фальшивої жіночості. Яскравим втіленням цієї проблематики став роман Г. Флобера «Мадам Боварі» (1857). Під впливом романтичного виховання (на основі емоційно засвоєної чоловічої романтичної літератури) у головної героїні роману сформувалося бажання романтизувати реальність, ідеалізувати ерогенну пристрасть. На основі інфантильної романтизації сексуального потягу постає імітаційна жіноча психологія як основа істеричності, адже жінка прагне в нереальний світ, віддаляється від очевидної дійсності, не маючи змоги сприйняти сексуальний інстинкт у його адекватній проблематиці. Жадоба ерогенної пристрасті як справжнього життя формує «аристократичне» бажання піднятися над міщанським існуванням з допомогою любовних історій. Але, як зазначає В. Набоков, «адюльтер — найбанальніший спосіб над банальністю піднестися»[294]. Моральна невизначеність особистості героїні Флобера, неясний містичний порив, пристрасть до ідеалізацій, химерне поєднання ніжності з вульгарною жорстокістю створюють фальшиву жіночість, не здатну до реальної любові ні щодо матері, ні щодо чоловіка, ні щодо дитини. Отже, пошуки жінкою ідеальної любові на основі чужорідного чоловічого сексуального досвіду, що супроводжуються артистичними, театралізованими переживаннями (спрага надзвичайної пристрасті сприяє бажанню розігрувати любов), приводять романтичну Емму Боварі до пустого, фальшивого існування, зрештою — до істерії, з якої єдиним виходом стає смерть. Феномен фальшивої жінки в психоісторії тогочасної української літератури невипадково постав у творчості Марка Вовчка, що виявила безпосереднє відношення також до двох інших літератур — російської і французької, які впливали одна на одну, культивуючи ерогенну філософію життя.

У психоісторії української літератури, що прагне утвердити державницьке буття, на певному етапі її розвитку постає проблема синтезу національного чоловічого Его і національного жіночого Его, саме цей філогенетичний синтез передбачає онтогенез. «Генітальні сублімації в жіночій позиції зчеплені, зв’язані зі здатністю давати життя і таким чином відтворювати втрачені або пошкоджені об’єкти, — зазначає М. Кляйн. — У чоловічій позиції елемент життєсотворення підсилюється фантазіями про запліднення і, відповідно, оживлення або відновлення пошкодженої або знищеної матері»[295]. Вперше ця проблематика розрізнення сублімацій чоловічих (запліднюючих) і жіночих (материнських) та їх синтезу для національної репараційної моделі заявляє про себе в епоху романтизму. Але імперський романтизм, формуючись на основі розщеплення брутальної сексуальності і романтизованої любові й приховуючи свій інтерес до інстинкту, не передбачав духовного (любовного) синтезу мужності і жіночості[296]. «У російській любові, — писав М. Бердяєв, — є щось темне і мордуюче, непросвітлене і часто потворне. У нас, — не було справжнього романтизму в любові. Романтизм — явище Західної Європи»[297]. Відсутність справжнього романтизму в російській культурі М. Бердяєв охарактеризував як ущербність російського духу[298].

У зв’язку з романтизацією еросу і фальшуванням дійсності у психоісторії української літератури постає унікальний феномен Марка Вовчка, який символічно проявляє характерну для