Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

символічним месією, що нагадує змужнілого Енея й індивідуалізованого кобзаря. Національним героєм поет стає на тлі численних безіменних героїв-кобзарів, які були творцями українського міфу в народних піснях, думах тощо. Література міфологізується особливо сильно тоді, коли вона має суб’єктом першого серед рівних «як міфологічного героя — першого у часі серед рівних в ритуальному подражанні прародителю»[281]. Тому Шевченко і постає цим першим серед безіменних кобзарів, тобто першим, хто набуває імені, індивідуалізується, виходить із загальнонаціонального лона, а його творчість підсумком складного генеративного процесу. Це дає підстави розглядати фольклор як безіменне мистецтво, що розсіює індивідуалізовану психотипність, а новітню літературу як мистецтво, що створює її.

Якщо російський романтик О. Пушкін синтезує індивідуальну поетичну творчість через боротьбу зі своїми попередниками, як це зауважив І. Смирнов, то синтез Шевченка органічний, природний, тому Шевченко може себе символічно назвати безіменним кобзарем, якому однаково, чи він житиме в Україні, чи його згадають, адже він є одним із тих багаточисельних синів, хто має залишити батьківське Велике Слово, не дбаючи про славу свого імені. Ця символічна «смерть автора» робить поезію Шевченка міфотворчою, — такою, що анулює індивідуалізм як суб’єктивістське відокремлення. Водночас у ній відбувається нарощування значущого індивідуалізму, що закладає ядро національної духовної мужності.

Отже, кастраційна українська психологіка виявляє то щезання, то появу індивідуалізму, що адекватне то щезанню, то появі національного Его, яке химерно обігрує імперського цензора. Ті письменники, які однобічно наслідували Шевченка, або розвивали його міфологічну безіменну (кобзарську) позицію, або розбудовували індивідуалізм (П. Куліш). Індивідуалізм згодом стане центральною цінністю для епохи модернізму, що відкриє перспективу державницького моделювання, а тому потребуватиме значущих особистостей. Міфотворчість Шевченка, що пов’язувала його з трансцендентним аспектом, набувала всеоб’ємного характеру, тобто вела до конструювання національної метасистеми, що фіксувала втілений у ній кастраційний антиколоніальний механізм, який роз’єднував поета з демонічним імперським батьківським суб’єктом заради поєднання з Богом-отцем.

Материнсько-батьківський код як український синтез романтизму і реалізму

Десексуалізація у творчості Т. Шевченка є другою потужною після Котляревського спробою перейти до принципу реальності, щоб усвідомити національну колоніальність як несвідоме існування. Шевченко робить те, що у психоаналітичному сеансі зробив би психоаналітик, проникаючи у сферу несвідомого. Поет, володіючи особливо тонкою психологічною організацією, глибинною сприйнятливістю сокровенних потягів і бажань інших людей, на думку Фройда, виявляє достатньо мужності, щоб розкрити перед усіма власне неусвідомлене[282]. Однак художнє пізнання, яке має на меті «виставити інтелектуальні та естетичні задоволення і впливати на почуття», не може змінити дійсності, бо надто незначним є інтерес до походження і розвитку проявлених на письмі душевних станів. Тому, крім поетів, потрібні ще аналітики, які «грубими доторками і зовсім не задля задоволення зайнялись би тими питаннями, поетичною обробкою яких люди насолоджувалися спокон віків»[283]. Це передбачає необхідність синтезу романтизму з реалізмом.

Едіповість у психоісторії української літератури необхідно розглядати як синтез романтизму і реалізму, що обумовлює цінність батьківської аналітики як просвітлення материнського коду. Поряд з романтичними, міфологізуючими тенденціями, що відповідають депресивній позиції та пов’язані з репарацією, поезії Шевченка притаманні потужні реалістичні тенденції, обумовлені посиленням батьківського логосу. Натуральність інстинкту, актуалізована в «Енеїді» Котляревського, значною мірою вплинула на реалістичність Шевченкового романтизму, який суттєво відрізняється від російського.

Об’єктом російського романтичного еросу була не реальна, а пересотворена естетизованим бажанням абстрактна жінка, як показує вербалізація еротичного у поезії О. Пушкіна:

Желание

Я слезы лью; мне слезы утешенье;

И я молчу; не слышен ропот мой,

Моя душа, обьятая тоской,

В ней горькое находит наслажденье.

О жизни сон! Лети, не жаль тебя,

Исчезни в тьме, пустое привиденье;

Мне дорого любви моей мученье,

Пускай умру, но пусть умру любя!

Тут символізується виразне нарцистичне, ерогенно-мазохістське бажання, абстраговане від живого життя, яке зневажається. Аналізуючи любовні послання Пушкіна на тлі тогочасної любовної лірики, І. Смирнов спостерігає своєрідний механізм їх творення — як боротьбу за поетичнішу любов[284]. Цей абстрагований, нарцистичний ерос є характерним проявом імперського романтизму.

Геніальна особистість, як правило, наділена розвинутою статтю, однак характерна психології геніальності ознака «полягає в інстинктивному ухилянні від статевого тілесного спілкування, у бажанні уникнути статевого акту»[285]. Тому десексуалізація в романтиків виявляє сутність любові як «найвище й найсильніше вираження волі до цінності»[286], розкриває істинну потребу людини, розщепленої між духом і тілом, чуттєвістю і моральністю, тваринністю і божественністю. Однак любов як феномен проекції (перенесення «свого чистого Я» на об’єкт любові) має і недоліки, обумовлені тим, що ерос постає відірваним від реальності романтичним переживанням[287]. На цій підставі ведуть мову про внутріпсихологічну проблематику смислу жіночого образу, наприклад, у чоловічій романтичній творчості. «Творчість художника, — писав О. Вайнінгер, — не що інше, як його Я, зафіксоване в різних пунктах його життєвого шляху і найчастіше спочатку вкладене у ту чи іншу жінку, навіть якщо це жінка його фантазії»[288]. Тому суть феномену проекції полягатиме в тому, щоб «знайти себе в жінці, замість того, щоб бачити в жінці лише жінку»[289], тобто її емпіричну реальність. Критичне прочитання романтичного переживання любові виявляє в ньому егоїстичність, спорідненість між жорстокістю еротики і жорстокістю сексуальності. Так романтичний імперський ерос тісно пов’язаний із садизмом, який еротично вбиває реальну жінку. На минулому порубіжжі романтичну психологію любові розвінчував О. Вайнінгер на основі зіставлення реалістичного образу матері та культу Мадонни: «Мадонна є творіння чоловіка, в реальності їй нічого не відповідає. Культ Мадонни не може бути моральним, оскільки він закриває очі на дійсність, адже той, хто любить, обманює ним самого себе. Той культ Мадонни, про який я стверджую, культ великих художників, у всіх відношеннях є повним пересотворінням жінки, можливим лише тоді, коли з емпіричною реальністю зовсім не рахуються»[290].

На відміну від абстрагованого російсько-імперського романтизму український романтизм народжується в атмосфері реального поневоленого світу. Це позначається на інтерпретації образу Мадонни як святої покритки, яка вивершувала українську єдність романтичного і реалістичного синівського бачення. Тобто, якщо у Пушкіна йдеться про еротичне вбивство реальної жінки заради нарцистичного самолюбування, то у Шевченка — про любовне «пониження» Богоматері до емпіричної української реальності. Проти кастраційної логіки імперського християнського міфу, що анулює тіло, Шевченко отілеснює Богоматір, витлумачуючи її в контексті жіночих доль українського світу.

На відміну від російських поетів романтиків, нарцистично спрямованих у своїй любовній ліриці до власних об’єктних ідентифікацій (внаслідок перетворення сексуального об’єкт-лібідо на нарцистичне лібідо), в українського реалістичного романтика, яким є Т. Шевченко, переживається піднесена любов до Матері на основі бачення реалістичної жіночості як української несвідомості, глибинно потенційної у своєму розвитку, здатної відроджувати не лише національну, а