Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

російської культури імітацію творчості. Імітація Марка Вовчка є неусвідомленим викликом на позицію Гоголя, тобто на вкорінення української творчої суб’єктності в російську імперську культуру та її деконструкцію. Імітаційна деконструкція Марка Вовчка може послужити проблемним полем не лише для тлумачення українсько-російського «синтезу», а й для дослідження сучасного постмодернізму.

Модерністське тлумачення постаті Марка Вовчка вперше здійснив В. Петров-Домонтович на основі аналізу її любовних історій[299] та у задумі романізованої біографії «Мовчуще божество»[300]. Його продовжили феміністичні дослідження С. Павличко, В. Агеєвої, І. Жеребкіної та ін., які звертають увагу на емансипаційний дух письма і життєвої позиції першої української письменниці. «Безперечно, найцікавіший бік творчості Марка Вовчка — феміністичний»[301], — відзначала С. Павличко. Цю тенденцію дослідження підтримала В. Агеєва у статті «Чоловічий псевдонім і жіноча незалежність» (2000), акцентуючи увагу на спорідненості Марка Вовчка із позицією Жорж Санд[302]. Однак у дискурсі психоісторії науковий інтерес становить передусім глибинний, прихований зміст творчості Марка Вовчка, що постає у контексті європейської проблематики, пов’язаної з породженим епохою романтизму феноменом жіночої імітації.

Приватна історія: батьківський комплекс

У листі матері до Марії Вілінської (Марка Вовчка) читаємо: «Мати моя, ця свята жінка, повністю розділила зі мною все моє щастя — і скільки любові, турботи і надії зустріли тебе при появі на світ божий!.. Мати бачила і передбачала в тобі красуню — мені здавалось, що душа ангела світиться в очах твоїх…»[303]. Обстановка материнського російського виховання була спрямована на іноземний «аристократизм в побуті»[304] (музика, німецька, англійська, французька мови) — все це сприяло формуванню образу спокійної, врівноваженої, з плавними рухами дами, розвитку гострого розуму і спраглої ерогенності—якостей, які згодом стануть особливо звабливими для закоханих чоловіків.

«Найбільшою радістю для маленької Маші були приїзди батька. Тут вона забувала і бабусю, і маму»[305], — пише Б. Лобач-Жученко. В її онтогенезі є дуже цікавий факт: батько, бойовий офіцер, часто розповідав маленькій Маші про села і хутори Чернігівщини, де у літні місяці перебував його полк, про український степ, пісні, тому у своїх фантазіях Марія Вілінська вважала Чернігівщину майже батьківщиною батька[306]. Дуже рано вона переживе травму від несподіваної смерті батька, а мати віддасть перевагу новому шлюбу перед материнством і вихованням доньки, що характерне для типового російського еросу, де ерогенне задоволення важить більше, ніж материнська любов. Вимушене сирітство спонукає Марію до мандрів по родичах. У любовних історіях вона шукатиме передусім символічного замінника батька. Це буде особистість із дуже сильним батьківським комплексом. Про його наявність у психології Марії Вілінської свідчить її потяг до старших чоловіків, яких вона ставитиме у розмножений батьківський ряд. Три визначні «батьківські» фігури у її любовних історіях (О. Маркович, І. Тургенєв, П.-Ж. Етцель) виведуть її у три різні літератури: українську, російську, французьку.

Першою проекцією батьківської фігури М. Вілінської став український вчений О. Маркович, який зайнявся її вихованням і навчанням. Вісім років наполегливого вивчення української мови, історії і фольклору разом із материнством (сина названо в честь Богдана Хмельницького) завершуються виданням 24-річною дружиною Марковича «Народних оповідань», визнанням її першою жінкою-письменницею в українській літературі. Чоловічий псевдонім відповідає її емансипаційному світогляду, виражаючи «активну життєву позицію»[307]. В особі політичного ув’язненого О. Марковича, не просто талановитого вченого, але й особливо звабливого чоловіка, Вілінська вперше сприйме символічну батьківську фігуру. «Високий брюнет з м’якими рисами чистого обличчя, з великими синіми очима, скромно одягнений, що бездоганно говорив французькою мовою і потрясно грав на фортеп’яно, виконуючи українські пісні, був сприйнятий як “знаменитість”»[308]. «У ньому, — писав Б. Лобач-Жученко, — вона побачила людину, яку шукало, ждало її серце, людину, яка може навчити її працювати, приносити користь оточуючим»[309].

До зустрічі з Марією Вілінською О. Маркович переживав затяжну депресію. Любовні почуття відродили його. У листах він наголошує, що любов до Марії освіжила його потьмарений розум, а її моральна чистота, піднесена і ніжна душа очистила його забруднене серце. Очевидно, у цей час Маркович мав неймовірну психологічну потребу любовного очищення, яку він проектує в образ Марії. Любовні переживання спонукають Марковича переживати провину, сумніватися в собі, чи може він, звичайний чоловік, дати незвичайній жінці те, чого вона прагне. Його насторожує недбалість у листах Марії Вілінської. «Мені завжди шкода, що так мало пишеш і ніби не вчитуєшся у мої листи. Невже так мало твого часу мені залишається…»[310]. До речі, кожний закоханий у неї чоловік буквально повторюватиме цей докір Марковича. Так, І. Тургенєв у листі від 20 березня 1860 року, ґрунтовно і по пунктах відповідаючи на питання Марка Вовчка, благатиме її змінити ставлення до власного письма: «Єй же єй, кажучи біблійною мовою, не можна писати такі листи, які Ви пишете, любєзнійша Марія Олександрівна! Без позначення числа, року, місця — і всього на всього якихось п’ять-шість рядків, ніби вільної хвилини у Вас нема! Повірте, це прикро — і Вам потрібно відучитися від цієї дурної звички»[311]. Французький «батько» Етцель відзначає те саме: «В одному і тому ж конверті одержав два Ваші куцюсіньких листи на до біса маленьких листочках паперу…»[312].

Марковичу здається, що Марія вийде за нього заміж не через любов, а «із однієї честі, вдячності і надії» і не буде щаслива[313]. Але, попри сумніви, вона викликає в українського чоловіка-романтика незвичайну ілюзію. Любовне перебільшення вказує на мужню потребу в духовній жіночості. «Ти дала мені поняття про жінку, — пише О. Маркович, — про те, що вона чиста своєю прекрасною природою, ти навчила поважати в собі жінку, викоренила в мені ті потяги до неї, які принижують душу»[314].

Однак реальність дружини Марії, яка суперечить піднесеному любовному образу нареченої, витвореному фантазією закоханого чоловіка, неймовірно вражає, дає відчуття непевності. Ще до одруження Маркович не може схопити сутність різнобічного бажання своєї нареченої: «Читаю у другому листі, що тобі не хотілося танцювати, дуже природно. Але далі нічого не розумію, як через один тиждень захотілося уже танцювати, та ще й з бажанням чути похвали навколо себе. Я розумію хвилини захоплення музикою, святинею, добром при любові: тоді яскраво блисне близький серцю образ і чутніше стане голос відсутнього друга далекого, рідний нам і милий. Але глибоко не розумію захоплення танцями до забуття про друга, якого з нами немає»[315]. У своїх моральних повчаннях Маркович не відрізняє свою українську романтичну проекцію від реального образу російської жінки. Неприємні враження, які складає Марія, йдуть не лише від її легковажності, а й від невизначеності її бажання, яке насторожує Марковича. Тому він, переживаючи нерівність з нею, прагне зафіксувати свою наречену