Читати книгу - "Драматичні твори"

М а р’ я н а. Мамо, не вигадуйте! Чого не знаєте — то краще мовчіть.

Одарка. Нащо тобі Михайло Окунь здався?.. Ти казала, що Данило буде сватать.

М а р’ я н а. Не журіться! Я знаю, що зн^ю!

Одарка. Гляди, щоб тії Окуні не покололи рук тобі!

Мар’яна. Яв рукавицях,— не. поколють!

Одарка. Здається, двох ти ловиш — не піймаєш ні одного!!

М а р’ я н а. Я не ловлю ні одного, самі під сітку йдуть, як перепели!

Одарка (здвигує плечима). З тобою не зговориш! І в кого ти така вродилась?

Мар’яна. Сама не знаю! Родилась, як усі, а жить навчилась від людей.,.’Та годі вам, мамо: ви спізнитесь до череди!... Давайте лиш ключі.

Одарка (дає ключі). Тьфу! (Виходячи.) Роби як знаєш!'

ЯВА III

Мар’яна (сама). Отак краще: «Роби як знаєш!» Не плюйте,* мамо, не плюйте, бо ви н§ знаєте моїх замірів, а в мене голова кругом іде!.. Михайло хлопця прислав сказать, що він нові плете тенета і ввечері сьогодня принесе... Які ж тенета? Не можу розгадать! Мабуть, дознавсь, що сватать думає мене Данило... Чого ж він хоче? Невже заздрість узяла його?.. Звідкіль же заздрість та? Виходить, сам мене він любить... О, ще не зав’яла моя краса, ще і очі мої блищать і манять парубків — я знаю. Хоч до Данила більш лежить моя душа, та байдуже! Любощі — дурощі! Обійдеться і без любові: кохала я доволі без пуття!.. Тепер мені той буде любий, котрий посвата. Цікаво дуже, які тенета принесе Михайло? Тепер піду в комору, закуску принесу. (Виходить.)

Пусто.

ЯВА IV Входить Данило.

Данило. Нема нікого! Боже, як серце б’ється! Все моє щастя, всі надії тут, у Мар’яни! Одна, на всім світі одна з щирим серцем прихилилася до мене!.. Ти моя утіха, ти моя

й порада. Усміхнешся — і тяжкі думи, що гнітять душу, злетять, мов пташки легкокрилі, і радісно Мені, і ясно стане на душі! Де ж вона?

ЯВА V

Входить Мар’яна, з хлібом і з мискою в руках.

М а р’ я н а. Данило?!!

Данило. Я> чого так крикнула? Не ждала?

Мар’яна. Не ждала, серденько моє! (Набік.) Коли б Михайло зараз не прийшов!

Данило. Я несподівано прийшов і несподіване приніс горе!

М а р’ я н а. Що трапилось таке, Данилочку мій милий?

Данило. Найшлися злії вороги, хотять нас розлучить...

Мар’яна. Які ж там вороги у нас?

Данило. Брат Михайло.

Мар’яна. О, чуло ж моє серце, чуло! Неначе жду чого сьогодня цілий день!.. Що ж він зробив?

Данило. Давно на мене вже він точиїь зуби і так настроїв батька проти мене, що все йому віддать вони рішили, а я повинен стать робітником Михайла!-За це назвав я злодієм його і з батьком посварився... Вони мене прогнали з двору... як стою!

Мар’я н а. Що ж маєш ти робить, мій голубе?

Данило. Мене нічого дома не держить, огидло все! Без тебе ж я не можу жити, моя єдиная утіхо!’Порадь же ти мене.

Мар’яна. Не знаю, що й сказать!.. Мені так тяжко стало на душі, що краще утопиться!

Данило (обніма її). ХУТ> біля тебе, я забуваю горе, і коли слово подаси, що ждать мене ти будеш, я все перенесу: піду у найми, добуду грошей — і через рік найбільш ми поберемся!.. Скажи ж мені, голубонько: чи щиро любиш ти мене, чи будеш ждать? Утіш же хворе мре серце!

Мар’яна (зітхнувши). Ох!! А як забудеш ти мене за рік?

Данило. Ніколи в світі, присягаюсь!

Мар’яна. Вони тобі нічого не дадуть і потім, а ти привик в достатку жить, то й будеш послі нарікать, що через мене нужду терпиш.

Данило. Виходить, мало знаєш ти мене, коли так кажеш?:. Доброї душі, щирого серця, дружини вірної, а не багатства я шукаю! Де кохання, там згода є, там щастя!

Хто задовольняється малим, у кого душа спокійна,— той щасливий, той багатий!.. Хто ж крутиться, як та в окропі муха, і раз у раз турбується, щоб більше де зірвать, ні-* коли той щасливим не буває... Такому чоловікові скілько не дай, йому все мало, він все голоДний!.. Де ж тут щастя?

Мар’яна. О серденько моє!.. Дурна я, мабуть, бо серцем чую, що так би добре жить було, а розумом не вмію розгадать: чи добре буде так, як кажеш.ти!

Данил'о. Слухай, Мар’яно, серце! Чисте серце — найкращий поводар, а розум часто блудить!

Мар’яна. До тебе тягне мене серце, його я слухать буду, і от тобі моя рука, що ждатиму тебе!

Д ани'л о. Тепер щасливий я! Не то, щоб вигнали мене з батьківської хати, нехай би жили з мене тягли, аби моя була Мар’яна, то й під ножем би усміхався! О, як люблю тебе я! (Обніма її.) Серце!

Довгенько стоять обнявшись.

Мар’яна. Куди ж ти підеш?

Данило. На линію піду, у Чорноморію. Там,— я читав і чув від нашого учителя,— багато земель є, і дешево земля, а тілько робітник дорогий. Прийду сюди, поберемось та й вернемося знов туди вже вдвох! І як ми там заживемо чудово!

Мар’я и а. Дай боже! Нехай тобі господь поможе! Коли ж ти йдеш?

Данило. Завтра вранці.

Мар’яна. О, як же скоро! Хоч би ще день пождав! Мені б так хотілося з тобою довше побалакать, посидіть на самоті, а сюди повинні мати прийти скоро,— помішають... Я до тебе, Данилочку, вийду, як мата заснуть... Пожди мене біля млина...

Данило. І справді! Бач, як я забалакавсь... Тепер вже мені легше на душі: розважила мене ти! (Цілує її.) Бувай здорова! Виходь же, зіронько моя!

'Мар’яна. Вийду, вийду!

Данило. Я ждатиму хоч і до світа!

Виходять, Мар’яна його проводжа і зараз вертається; задумується і довго

стоїть мовчки.

ЯВА VI

Мар’яна' (одна). Здавалося мені, що все байдуже, що я Данила не люблю, а тілько так пустую; тепер же бачу,

що не чужий моєму серцю він! Ох!.. Він поїде відціля... І сумно так, і пусто скрізь зробилося, наче зразу всі чужими стали. Здавалося, у серці все вже перетліло і жить йому не доведеться більш... Що ж це? Чудно і радісно прислухаться, як мертве серце ожива! (Задумується і після короткої паузи, стрепенувшись, ніби злякалась.) А Михайло прийде!! Я й забула!.. Не хочу бачить я його, піду куди-небудь... Данило, серце