Читати книгу - "На запах м’яса"

Одна – ботанша! Сидить у матері на шиї, вчиться коровам хвости крутити, наче воно їй всралося! – Перевела погляд на Лільку. – Інша за гроші старому пердунові дупу підтирає. Козлихи довбані! – Упала на килим, заплакала. – Такою щасливою буду – облізете, підлі! Облізете…

З тим і відрубалася на килимі. Майка з Лількою довго мовчали.

– А я не знаю, як жити, – призналася врешті Майка. – Якось усе не так… – На подругу глянула. – Лілько… Ти щаслива?

Шакунтала кивнула: «Так». Пішла по розкішній вітальні. Оце все – кльово, хто ж сперечається: гроші, можливості. Добре, що в Джая є нерухомість у Нью-Йорку, Монако, у Домінікані і тут, у Києві. Тут приємніше зупинятися, ніж у готелях. Вона повертається з Гоа до Москви, Джай попросив затриматися в Києві на добу, забрати документи в українського партнера. Відвезе йому папери, потім до Португалії рвонуть. Мануеліно… Архітектурний стиль. Чула? Давно збиралися доторкнутися. Потім, певно, Джай повернеться до Москви, а вона затримається в Ліссабоні. Португальська… Подібна до іспанської. Чом би не взяти кілька уроків? Англійську вивчила, французьку трохи, та головний урок дав Джай. «Гроші, шмотки, кар’єра – фігня! – казав. – Спершу себе сотвори… Пізнай світ, людей, традиції, історію, культуру, щоби знати, де ти є посеред них. Лети легкою пташкою, бо бід немає. Їх придумали люди…»

– Лілько… Значить, у тебе свого… нічого нема? – спитала приголомшена Майка.

– У мене є моя людина.

– А як покине тебе? Завтра… Ти ж гола й боса. Ти ж тільки за його рахунок… літаєш, пташко.

– Мене покине? – усміхнулася Лілька. – То нереально!

Майка дивилася на нову, незнайому Лільку, бачила красиву мрію: опустилася на плечі легким вітром, кликала в незвідані краї… Мануеліно? Певно, то щось прекрасне, як сон. Чому ж Майка і досі живе без мануеліно?… Наче з інших світів спостерігала, як Лілька підхопилася раптом, побігла до передпокою, повернулася з грубим дядьком – притискала до ребер теку з папірцями, вказувала на Майку і Вітку у відрубі: «Мої подруги…»

– Здрасьтє… – проварнякала п’яна Майка дядькові якомога привітніше.

– Можу підвезти вас, – запропонував.

«А Вітка?» – самими очима спитала Майка Лільку.

– Таксі їй викличу, коли проспиться, – усміхнулася засмагла Шакунтала. – Однаково в мене літак за три години. Довезу її, потім у Бориспіль.

Поряд із грубим дядьком п’яна Майка трусилася на передньому сидінні чорного «кубика», шукала якорі. То ж не випадково на всі її сумніви і гризоти – пташка, мрії, «кубик»… І Лільчина впевненість: треба шукати свою людину, усе інше автоматом здійсниться. «Він… Джай?!» – жахнулася, зиркнула на дядька приголомшено.

– Може, до мене заїдемо?… – запитав.

Кивнула хоробро: «Ага…» Труси другий день неміняні, у голові каша, досвіду того – один-єдиний контакт із Коробовим; відчаю – по вінця, щастя так хочеться… Очі заплющила – стогнала на постелі старанно, удавала пристрасть, як могла… Дядько залишив поміж Майчиних ніг липку сперму, підвівся, зітхнув розчаровано:

– Ну…

Зник у ванній, повернувся із соткою гривень.

– На таксі, – сказав. – Ти біжи… У мене ще справ повно.

До гуртожитку приваландалася – очі сухі, душі нема.

– Гілка! – гримнула комендантша гуртожитку. – Де тебе носить? Іди вже, речі збирай. Розселяють ваш поверх, ремонт робитимуть.

До вечора Майка тягала клунки з другого на четвертий поверх, складала на єдине з трьох порожнє ліжко біля холодильника, дивувалася відсторонено: кльова кімната… Домашня, затишна. Хоч би сусідки нормальні…

Увечері двері розчахнулися, до кімнати увійшла тендітна чорнокоса дівчина з виразними карими очима. І вже тільки з того, що джинси і вишиванку доповнювали французький манікюр, повна відсутність макіяжу і червона вовняна нитка із сімома вузлами на зап’ястку, Майка зрозуміла: нова сусідка не така, як усі.

– Привіт, – сказала дівчина. – Я – Руся. Руслана Вирва.

Як же вчасно в Майчиному житті з’явилася Руся…

Знайомство почалося з ультиматуму. Вирва пояснила – житимуть удвох, третя сусідка Олеся переїхала до свого хлопця, з’являється раз на місяць тільки задля того, щоби місце в гуртожитку зберегти. Сварок не буде: або Майка приймає правила, за якими живе Руслана, або шукатиме іншу кімнату.

– Прибираємо по черзі – тиждень ти, тиждень я. Відмовки типу «втомилася на роботі» не приймаються. На їжу скидаємося, готуємо самі, на двох. Хлопців до кімнати не водити, музику в навушниках слухати, мої речі не вдягати… Проте, якщо край, домовимося, – усміхнулася раптом. – Ясно?

Як же не вистачало Майці всі ці роки елементарних, беззаперечних, безальтернативних істин. Щоби хоч щось – таке залізобетонне, не обійти, не об’їхати. Довірилася, вкотре попливла за чужими принципами.

– Тільки я не працюю, – призналася.

– Чому?

– Ну… Не в офіціантки ж, – згадала генічеську минульщину.

– Роботу я тобі знайду, – пообіцяла Руся. – Один тільки раз. Як підведеш – вдруге не допоможу.

За три дні Майка працювала оператором кол-центру фармацевтичної компанії.

Бентежилася: чому в Русі все виходить? Однолітки – обом по двадцять, хоч Руслана вже на четвертому курсі, а Майка тільки другий із рипом долає. Та справа не в тому. Руся знає відповіді на всі запитання. Звідки?! Майка вчепилася в її категоричну впевненість, як немовля за сиську – від’їдалася після сумнівів, пошуків-поневірянь, яскравих фарб, голеної башки, нічних гуртожитських оргій і абсолютного нерозуміння: що з усім тим робити?! Руся знала відповіді… Отримувала підвищену стипендію, працювала, виборювала гранти, писала наукову роботу, не пропускала акцій студентського братства, увечері бігала в басейн і на йогу.

– Рухайся! Аби досягти мети, усюди маєш встигати! – вимагала й від Майки, коли кликала із собою до братчиків чи на пробіжку вдосвіта.

– Усюди – коли одне яйце по всій пательні розмазують, – пробувала сперечатися Майка. – Бактерії всюди. Таргани.

– У тарганів немає громадянської позиції! – віджартовувалася Руся, збираючись мітингувати під Кабміном.

– Навіщо ти туди йдеш?

– Усвідомлення власного «я». Особистості не проростають під ковдрами.

– А мета… Чого ти хочеш від життя?!

– Хочу мати головне! Щоби без вагань відмовлятися від зайвого.

– А що головне?

– М’ясо.

І Луцик так казав…

Майка не розуміла. Майка парила мізки, збагнути не могла: яку хижу правду почепила на своє знамено кароока Руслана Вирва?… Та часу на довгі одкровення не вистачало – рухайся! Інститут, невгамовний кол-центр, бурхливі суперечки в студентському братстві – Майка занурилася в нове життя по маківку. Усе тут давало зиск: уперте зубріння – стипендію, робота – скромну зарплатню, навіть акції братчиків виявилися не тільки проявом громадянської позиції: за годину розмахування чиїмось прапором трудязі іноді відстьогували п’ятдесят-сто гривень. І хіба то головні винагороди? Майка почувалася альпіністом, що він шкребеться і шкребеться на верхівку, та при вітрі. Як хвилюють, надихають ті емоції! От вона залізе