Читати книгу - "На запах м’яса"

тваринництві – з ВРХ. І що тепер робити?! Усе по-інакшому бачилося. Щоби з ясною головою та при пам’яті, а не по п’яні. Щоби ніби й розчинитися в чоловікові, а ніби й спостерігати – як і що. Щоби запам’ятати на все життя, бо то ж уперше! Тепер, як уперше, вже не буде! Ну, не ідіотка голомоза?!

Коробов тижні зо три Майці проходу не давав – навіть запропонував орендувати квартиру і спробувати пожити разом. Майка дивилася на невисокого товстенького хлопа з розгубленими добрими очима, – йому б у КВК, – згадувала підліткові страхи: а раптом вона вагітна?! Уже!

– Коробов! Ти – покидьок! – зничтожила хлопа.

Півднини рилася в Інтернеті, до аптеки кинулася – тест на вагітність, касторова олія… І хоч тест ясно свідчив – ніяких проблем, Гілка! – не повірила і, як у дурному підлітковому віці, вхопилася за важке ліжко: тягала з дня у день. Поперек ломило, унизу живота – суцільна рана. Закріплювала результат касторкою, схудла за місяць на вісім кіло… І лише коли по ногах потекла густа кров, зітхнула з полегшенням: слава Богу, пронесло.

Ті події не минулися – кололи душу настирними запитаннями. Коси відростали, і вперше за півторарічну метушню в столиці Майка не стала їх фарбувати.

– І так гарно, – перехотіла маскуватися. Хіба собою бути прикро? Оминала вітрини розкішних бутиків, уже не роздивлялася, що б такого подібного відшукати на дешевому «Даринку» чи Троєщинському ринку. Джинси, футболка, светрик, шалик, пуховичок… Нормально. Аби тільки зрозуміти: куди сунути?! Хто підкаже? До мами не побігла, наперед знала: «Григорій Іванович радить зосередитися на навчанні…» – скаже. Стара сволота! Що з мамою зробив? Повторює за ним, як заведена, а сама б подумала: де Майка і де те тваринництво! Заради диплома у виші час марнує, хоч гадки не має, чи згодиться… Як одногрупників послухати – ніхто за спеціальністю працювати не збирається. Може, комусь згодиться Майчин талант перемальовувати?

Загорілася. Навіть зібралася по фарби. А тут – мобільний.

– Гілю… – почула Вітчин голос. – Прикинь! Я сьогодні Лільку зустріла!

Перед очі – ніч, тепле море. Сидять на хвильорізі три пердухи жовтороті, зірки на небесах перебирають – найбільші хапають, на шиї собі діамантами вішають: у нас тільки так і буде! Норовлива зухвалиця Лілька, худа матюклива Вітка, товстуха Майка… Ніхто й ніколи, крім Лільки і Вітки, не називав її Гілею…

Зірвалася із семінару, прилетіла на майдан, узріла Вітку на холодних плитах біля архістратига, аж серце зайшлося: труситься, смокче холодне пиво прямо з пляшки, губи сині, підборчики на чобітках стерлися, штучна дублянка на ліктях витерлася, на голові замість шапки перепалена фарбами білява пакля, сумка з недоїдками плече відриває. Дідько! Щось вони не дуже в тім Києві забагатіли…

– Вітко! – обійняла подругу, усміхнулася сумно: так скучила… Раз на рік перетинаються. Наче на різних планетах живуть. – А Лілька де?

Вітка обдивилася Майку прискіпливо.

– Ти худа… Коси обскубала…

– А-а-а… Так сталося. Лілька де?!

Вітка показала адресу, від руки записану на порожній пачці з-під цигарок.

– Костьольна… Прикинь! – Піднімалися сходами поважного ошатного будинку, Вітка призналася: – Я Лільці не сказала, що ти тут… Хай у неї щелепа відпаде! Думала – що, тільки вона з Генічеська вибереться?… Ми теж… ті… киянки… – Стертими підборчикам – стук-стук.

Щелепа відпала в Майки. Двері відчинила худа, як тростина, засмагла красуня з довгими шовковистими чорними косами, обмотана легкою тканиною на кшталт індуски. У вухах і на зап’ястках срібла з півкіла, долоні хною розписані, червона цятка на лобі.

– Гіля?! – очі витріщила, як заверещить. – Майко! Вітко! Дівки… Нащо ви в цій дірі застрягли?…

– Лілько… – тільки й прошепотіла приголомшена Майка. – Це ти?

– Лільки нема… Шакунтала… Пташка! Джай любить Будду. Шакунтала любить Джая… – Лілька сунула вглиб розкішної вітальні – вигини різьблених білих із золотом меблів, килими, фрукти у скляній таці на підлозі. Впала на килим поряд із тацею. – Коліться… Що маєте?

– Майка на доярку вчиться, – розреготалася Вітка, закурила зухвало. – А в мене все кльово. Малому щомісяця дві тисячі гривень у Генічеськ відсилаю. Мама вже за тиждень до зарплати сіпати починає: «Коли, Віточко?» Певно, усім кагалом там на мої гроші живуть, гади! У мами ж зарплата – вісімсот! Прикиньте? А я їм дві! Щомісяця! Квартиру тут собі винаймаю таку… нормальну, хавки халявної – навалом, ще й залишається… А чайові відкладаю. Тачку собі куплю…

Лілька зиркнула на Вітку, як на дурну. До Майки обернулася:

– А ти…

– В інституті поки… – пробурмотіла Майка. – А як жити – не знаю…

– Легко! Без біди! Як ще?! – Лілька поставила на підлогу пляшку ненашенської горілки, наливала в чарки, простягала подружкам, роздивлялася їх роздратовано. – Інститут? Ну, не знаю… Я Бегбедера і Бикова і без інститутів читаю. А Вітка прибацана! Офіціантками ми в чотирнадцять у Генічеську вкалували. А ти й досі… Що ти там робиш?

– На життя заробляю! – визвірилася Вітка. – Мужика шукаю!

– Де? У ресторані?

– А де?! За оголошенням в Інтернеті? – здивувалася Вітка. – Там самі виродки, збоченці чи жонаті! Зі мною дівчина з Полтави жила – Алка. Сіра миша! От подивитися нема на що.

– І що?

– Заміж вийшла. За норвежця. Таке собі старе опудало в окуляриках. Повний гаманець баксів. Приїхало на якийсь форум, вирішило пообідати в нашому ресторані. Алка спершу його столик обслужила. Потім у номері… А мені як не турок обдовбаний, так швед-гомік… Думала, серед наших нормального знайду. З таким одним Стасиком зійшлася. На другий день після знайомства до мене переїхав. Як заліз на шию – ледь здихалася: я пашу, а воно лежить і телік дивиться!

Майка зіщулилася, наче то вона – знай лежить і в теліку чужі життя роздивляється, бо й досі не розуміє: а їй куди поткнутися?…

– Лілько… – ледь вимовила, бо горілка по мізках, язик заплітається. – Ти як живеш? Де ти є?

– Я? Всюди… Я ж Шакунтала, пташка… Літаю… Інше – нецікаво. Джай каже…

– Це… той, з яким ти з Генічеська втекла? Індус?

– Ага! Московського розливу. Для всіх – Сергій Федорович, крутий перець, для мене – Джай…

– Старий! І жонатий! – Вітку геть розвезло, хиталася на килимі, гикала. – А ти ніколи… не гидувала під старих підкладатися!

– Краще від хлопчиків народжувати? – скривилася Лілька. – Чужі тарілки облизувати?…

Майка завмерла. Господи… Ну, нащо?! Ухопила Вітку за руку, бо та пнулася підвестися. Вітка відштовхнула Майку, виматюкалася. Жбурнула в Лільку персиком із таці, буцнула кулачком по підлозі.

– Замовкни! Я працюю! Сама собі на шматок хліба заробляю, а ти… Ви… – учепилася злими очима в подруг. На Майку плюнула. –