Читати книгу - "Що впало, те пропало"

— Добре…

— Думаю, ти подивився в інтернеті, скільки може коштувати перше видання «Утікача» в гарному стані і з автографом?

— Так. Дві-три тисячі. Цього не вистачить на рік навчання в Чапел-ридж, але хоч почати можна. Тато називає це «чесні гроші».

Містер Рікер кивнув.

— Справді. Тедді-молодший, либонь, почне з восьмисот, ти можеш розкрутити його на тисячу, але, якщо продовжувати тиснути, він може встати дибки й пошле тебе куди подалі. Наступний магазин Бадді Франкліна, «Купуй книгу». Він теж нічого — тобто, справи веде чесно, тільки Бадді мало цікавиться художньою літературою двадцятого століття. У нього інша велика гра, він продає старовинні карти та атласи сімнадцятого століття багатим хлопцям із Брансон-парк і Цукрових Пригірків. Але, якщо зможеш умовити Бадді оцінити книгу, іди в «Гриссом» до Тедді-молодшого, можеш отримати тисячу двісті. Я не кажу, що отримаєш, але шанс є.

— А «Рідкісні видання Ендрю Халлідея»?

Містер Рікер спохмурнів.

— Від Халлідея я б тримався подалі. У нього невеликий магазинчик на Лейсмейкер-лейн у торговому центрі поруч із Ловер-Мейн-Стрит. Приміщення завширшки не більше вагона в поїзді, зате довге, майже на цілий квартал. І все начебто гаразд, але є в нього якийсь присмак. Я чув, він не надто педантичний щодо походження певних товарів. Знаєш, що це означає?

— Лінія власності.

— Правильно. Яка закінчується папірцем, який засвідчує, що ти легально володієш тим, що хочеш продати. Єдине, про що я знаю напевно: років п’ятнадцять тому Халлідей продав пробний екземпляр «Та й славних мужів похвалімо» Джеймса Ейджі, а виявилося, що його було викрадено з маєтку Брук Астор. Вона була заможною старою пліткаркою з Нью-Йорка й тримала злодійкуватого керуючого справами. Халлідей показав чек, і його розповідь про те, як до нього потрапила книга, скидалася на правду, тому справі проти нього не дали хід. Але чек можна й підробити. Я б тримався від нього подалі.

— Дякую, містере Рікер, — сказав Пітер, а сам подумав, що, якби вирішив діяти, то попрямував би одразу до «Рідкісних видань Ендрю Халлідея». Але йому потрібно було б поводитися вкрай обережно, і, якби містер Халлідей відмовився платити готівкою, угода не відбулась би. До того ж ні за яких обставин він не повинен був дізнатися ім’я Піта. Навіть грим не завадив би, однак тут не можна перегнути палицю.

— Будь ласка, Піте, але, якщо я скажу, що задоволений цією розмовою, це буде неправдою.

Піт його добре розумів. Він і сам не відчував радості.

Місяць потому він усе ще ламав голову, як учинити, і вже майже дійшов висновку, що спроба продати навіть одну записну книжку — справа надто ризикована й невдячна. Усе було б нічого, якби можна було звернутися до якогось приватного колекціонера — йому кілька разів доводилося читати про людей, які, наприклад, купують цінні картини, аби повісити їх у якійсь таємній кімнаті, де тільки вони можуть милуватися ними, — але він сумнівався, що знайде когось із них. Дедалі більше й більше Піт схилявся до того, щоб пожертвувати їх анонімно. Можна було б, скажімо, відіслати їх до бібліотеки Нью-Йоркського музею. Її завідувач напевно зрозуміє їхню цінність. Проте зробити це тихо й непомітно, як хотілося Піту, було неможливо. Це зовсім не те, що кидати конверти з грошима в нікому не відому поштову скриньку на розі. А що як його хтось запам’ятає на пошті?

Якось одного дощового вечора у квітні 2014 до його кімнати знову ввійшла Тіна. Місіс Бізлі давно зникла, а піжаму змінила простора кофта із символом футбольної команди «Клівленд Браунс», але для Піта вона залишалася тією самою маленькою схвильованою дівчинкою, яка в часи, коли все було погано, питала, чи будуть мама й тато розлучатися. Із хвостиками й личком, очищеним від того легкого макіяжу, який їй дозволяла наносити мама (Піт підозрював, що, приходячи до школи, вона наносила собі новий шар), їй можна було дати років десять, ніяк не тринадцять. Він подумав: «Тінсі вже майже підліток». У це було важко повірити.

— Можна до тебе на хвильку?

— Звичайно.

Піт лежав на ліжку й читав роман Філіпа Рота «Вона була така гарна». Тіна вмостилася з ногами на стілець біля його письмового столу, натягнула кофту на гомілки й здула кілька волосинок, що збилися на лобі в ледь помітних прищиках.

— Про щось думаєш?

— Гмм… Так. — Але продовжувати вона не стала.

Він наморщив ніс у її бік.

— Ну-мо, кажи все як є. Що, якийсь хлопець тебе послав?

— Це ж ти надсилав ті гроші? — запитала вона. — Так?

Піт приголомшено витріщився на неї. Спробував щось відповісти й не зміг. Спробував переконати себе, що недочув, і теж не зміг.

Вона кивнула, ніби він зізнався.

— Так, це ти. У тебе на обличчі написано.

— Це не я, Тінсі. Просто я не очікував такого. Де б я узяв такі гроші?

— Не знаю. Але я пам’ятаю ту ніч, коли ти запитав у мене, що б я зробила, якби знайшла скарб.

— Я таке питав? — Думаючи: «Ти ж майже спала! Ти не можеш цього пам’ятати».

— Ти казав про дублони. Старовинні монети. Я відповіла, що віддала б їх татові з мамою, щоб вони більше не сварилися, і ти так і зробив. Тільки це був не піратський скарб. Це були звичайні гроші.

Піт відклав книгу.

— Тільки їм не кажи цього, а то вони можуть тобі повірити.

Вона серйозно подивилася на брата.

— Я б ніколи їм не розповіла. Але я маю запитати… Вони справді закінчилися?

— У записці в останньому конверті так було сказано, — обережно відповів Піт. — І після цього нічого не приходило, так що, напевно, закінчилися.

Вона зітхнула.

— Так. Як я й думала. Але я повинна була запитати. — Вона підвелася, збираючись іти.

— Тінс?

— Що?

— Мені шкода, що так вийшло з Чапел-ридж. І шкода, що гроші закінчилися.

Вона знову сіла.

— Я збережу твій секрет, якщо ти збережеш мій і мамин, згода?

— Згода.

— У листопаді вона возила мене до Чап — так його дівчата називають, — коли там був день відкритих дверей. Вона не хотіла, щоб тато знав, бо думала, він злитиметься. Але тоді вона ще думала, що вони зможуть мене туди віддати, особливо, якщо б мені дали стипендію для малозабезпечених. Знаєш, що це?

Піт кивнув.

— Тільки гроші перестали надходити, і це було до снігів і цих незрозумілих морозів у грудні та січні. Ми подивилися кілька кабінетів і лабораторій. Там комп’ютерів, напевно,