Читати книгу - "Схід"

фірма. На столі стояв комп’ютер, а навколо сиділо кілька похмурих типів у чорних уніформах і високих зашнурованих черевиках. Ми навіть не потикалися. Писали есемески до приятелів у Польщі. Отримували уривки інформації. Ми пили червоне вино у країні, яка вела війну. Однак із перспективи Забайкальська і китайського кордону ця війна була нереальною. Так, як і Грузія, — плямка, крихта, приліплена до великого і неоформленого тіла Росії. Цей край був завеликий, щоб просто існувати. Все відбувалося десь не тут, безконечно далеко, на іншій планеті. Чи взагалі можна бути громадянином Росії так само, як бути громадянином Польщі, Франції, Угорщини чи навіть Європи? Чи можливо відчувати відповідальність або взагалі зв’язок із тим, що витворяє твоя країна, — країна завдовжки дев’ять тисяч кілометрів? З перспективи Забайкальська здавалося, що Росія може собі зробити будь-що, а в її мешканців це викличе мізерний інтерес — або не викличе жодного.

Вранці наступного дня ми вирушили до Бурятії. Нас віз своєю «Волгою» Олег. Всередині тхнуло бензином. Олег розповідав про службу в армії. Про те, як у вісімдесятих роках його танковий підрозділ зрізав собі шлях через територію Монголії. Нас це зовсім не дивувало. На мапі Китаю, виданій російським міністерством транспорту 2008 року, яку ми купили в Улан-Уде, кордону між Росією і Монголією немає. Росія попросту відразу межує з Китаєм. Поблизу Мірної нам відлетіло колесо. Олег холоднокровно втримав авто, і ми вийшли на узбіччі. Мірная виглядала так, немов щойно пройшов фронт. Великі житлові будинки посеред степу скидалися на кістяки. Їх продував вітер. Довкола тягнулися бетонні руїни й іржавіли якісь конструкції. У придорожньому барі з’явився Віталій. Він був симпатичний, приязний, носив на грудях масивний срібний ланцюг з великим хрестом. Розповів, що колись тут було прикордонне військове містечко, але військо відійшло, і все перетворилося на руїни. Коли ми сказали, звідки приїхали, він запитав, чи багато таких місць у Польщі. Ми відповідали, що радше нема, але він, мабуть, не повірив. Сказав, що по телевізору показували подібні місця у Польщі. Ми були в доброму настрої, і не хотілося сперечатися. Через дві години з’явився Олег на відремонтованому авті. Ми вирушили на захід.

*

На Алтан Елс було тихо. Зовсім. Я лежав у спальнику, прислухався і не міг нічого почути. Темрява і тиша. Трохи зірок угорі. Ніколи не чув нічого подібного. Коли нема жодних звуків. І в цей сам час я знав, що довкола мене простягається світ, що він поширюється без жодних перешкод. Тридцять кілометрів пісків до російського кордону. Алтан Елс. Бархан за барханом. Піднімаєшся сподіваючись, що щось буде видно, але вони ідеально однакові заввишки, тож бачиш тільки кілька наступних. Так було вдень. Ми приїхали дорогою зі сходу. Праворуч — складки цих барханів, зліва — пласка аж до горизонту рівнина, заросла сухою травою. Пустеля починалася як під лінійку, і цією межею проходила ґрунтова дорога шириною в один автомобіль. Де-не-де до барханів тулилися зимові стайні для корів і овець. З почорнілих дощок, приземисті, щонайбільше на ріст людини. На дахах трохи сірого сіна. На купах цегли — трохи сушеного гною для опалення. Але ще нікого не було. Вони мали прийти зі спустошених літніх пасовиськ. Узагалі нікого не було. Щойно на початку ночі за кількасот метрів від нас зупинився бусик, такий самий, як наш. Світив місяць, і я бачив сірий хребет буса. Тульга відразу пішов до них, щоб нарешті порозмовляти монгольською.

На світанку я вирушив у бархани, щоб послухати. Наприклад, звуки зерняток піску, які осипаються, коли якась комаха повзе догори свого комашиного безміру. І коли зупиняєшся, нема більше нічого, окрім ударів власного серця. Ті поїхали далі. Перед сходом сонця Тульга прийшов по щось від зубного болю, бо їхній водій спух і цілу ніч не спав. Коли сонце трохи піднялося, почався вітер. Я пробував щось побачити, але нічого не було. Фотографував, щоб потім собі це пригадати, щоби мати доказ. Нічого. Пісок, трава, повітря, невиразний контур гір, до яких було кільканадцять або кількадесят кілометрів крізь це повітря, пекуче, як перець.

Було по-справжньому сухо. Ми їхали вже тиждень, часом я мився, але це було зайве. Якісь такі чіпляються до людини звички. Все ж, коли траплялася ріка, то милися. Може, про запас, може, тому, що потім не трапиться? Хоч досить було що кілька годин вийти з авта і, поки Тульга пив у придорожній дерев’яній будці свій білий, солений чай, просто піти дорогою вперед. Кілометр — два маршу під безхмарним небом замість купелі. Досить завернути у степ, на випасену наголо траву, аби відчути запах овець. Уся країна пахтіла тваринами. Вони виходили з-поза горбів. Стояли під мостами, ховаючись від сонця. Лежали стадами поперек дороги. Вівці, кози, верблюди. Людей з ними не було. Часом якийсь вершник вдалині. Тож не було потреби митися. Бо для кого? Для яків? Я взяв із собою забагато одягу. Взяв дуже мало, але все одно забагато.

Щойно в Улан-Баторі треба було переодягатися. За кілька годин людина просочувалася емульсією цивілізації. Пилюка, змішана з викидними газами. Вуличні продавці телефонних карток і сигарет мали на лицях респіратори з жовтими плямами навколо рота. Віяв вітер, але він не міг цього рознести. Бракувало сили. Її було досить для степу, для пустелі, але тут уже ні. Нагрітий, потрісканий бетон. Гудки автомобілів. Важко було пройти. Тими своїми здобутками цивілізації вони їхали бампер до бампера. Байдужі погляди, непорушні обличчя. Мабуть, вони мали такий самий вигляд сімсот років тому, коли з висоти сідла дивилися на переляканих мешканців завойованих земель. «Land Cruiser», «Нііих», «Patrol», «Outlander», «Santa fe», «Galloper», «Sorento». Усе з Японії, кермо справа. Навіть у кількох європейських «Мерседесів». Сірий пил, за автівками тягнуться гарячі хмари, сюрчання поліцейських. Юрти кольору бетону поміж багатоповерхівок. П’яні збирачі сміття. Один лежав на землі. Інший всівся йому на груди і товк в обличчя пластиковою пляшкою, наповненою якоюсь рідиною. Відразу біля площі Свободи. На клапті сухої трави між дорожніми смугами. Це однозначно: вони не дуже добре почувалися у місті. Надто коротко жили в мурованих будинках.

За кілька днів ми бачили зграю грифів. Вони відлетіли, угледівши нас, і тоді виявилося, що на землі лежить роздутий труп рудої корови. Ще не дзьобаний орлами. Птахи нікуди не поспішали. Терпеливо кружляли над нами. Від юрти, до якої був добрий кілометр, прискакав вершник. Видно, що він нічого не мав супроти грифів, але присутність чужих біля його вгодованої худоби викликала неспокій. Я підняв