Читати книгу - "Схід"

Завжди хотів поїхати на край імперії, де прибульцеві важче замилити очі. Серед ям, калюж і сміття крокували дівчата на височенних підборах. Здавалася, що чим убогішим було оточення, тим яскравішою, викличнішою і мінімальнішою ставала їхня одежа. Крім того, сибірське літо коротке, і треба поспішати.

Водій, якого ми найняли, був низьким, товстеньким і вусатим. Він мав старий «Ніссан террано» з кермом із правого боку. У східному Сибіру і на Далекому Сході їздять лише автомобілі, привезені через Владивосток з Японії, і трохи російських. За три тижні я не бачив жодного німецького, французького чи італійського авта. Нічого, лиш десятки невідомих у Європі моделей «Тойоти» і «Хонди», плюс старожитні «Волги», «Жигулі» і УАЗи. За еквівалент ста євро ми мали проїхати біля двохсот кілометрів, де-не-де зупиняючись. Водій був балакучий, і ніщо його не дивувало. Відразу за містом почався степ. До крайнеба простягалися зелені узгір’я. Ґрунтова дорога піднімалася на черговий хребет, і за ним знову відкривалася трав’яниста безконечність. Це було гарно, і я не мав би нічого проти, щоб так виглядала вічність. Ми їхали побачити місце, в якому Росія тримала свого найважливішого в’язня.

Краснокамєнськ виявився цілковитою дірою. Містом, збудованим у тіні уранового рудника. Він був сірим і запорошеним. Ні на чому не вдалося затримати погляд. Смуток, спека і бетон. На обід ми поїхали до їдальні номер 6 — мабуть, найкращої, бо в ній їли місцеві чиновники. Ми стояли в черзі, і знову всі до нас приглядалися. Отримали алюмінієві виделки, смажене м’ясо, картоплю, салат і компот. Це не було ні зле, ні добре, просто не мало смаку.

Наш водій сам сказав нам, що ось тут сидить Ходорковський. Запропонував показати нам табір. Ми проїхали, не зупиняючись, вздовж нього на відстані кількасот метрів. Кілька злиденних бараків, багато колючого дроту і поіржавлені вишки на кутах. Довкола буйні бур’яни. Це виглядало так само безнадійно, як весь Краснокамєнськ. На питання, за що власне сидить Ходорковський, наш провідник лише знизав плечима і сказав: «Його посадив Путін». Цього, вочевидь, було досить для вичерпної відповіді. Він пригальмував і застеріг, щоб не фотографувати надто демонстративно. Потім, уже знову у степу, розповідав нам про свого сина, який воював у Чечні, а тепер намагається отримати роботу у ФСБ. Казав про це так природно, немов ішлося про роботу на автозаправці. Насильство влади так глибоко проникло у щоденне життя, що стало непомітним.

Ми зробили гак і поїхали в бік китайського кордону. Це було ідеальне місце для заслання, ізоляції і забуття. Місто раптово закінчилося. В радіусі кількох десятків кілометрів важко було знайти сховок не те що для людини, але й для пса. Тут не росло нічого, окрім трави. Степ — це оголення. Мандрівника супроводжує лише його тінь. Сховатися можна хіба що під землею. Я уявляв собі, як утікач місяцями, роками, десятиліттями риє тунель, аби врешті переконатися, що для здобуття свободи потрібна щонайменше вічність. Тут втрачала сенс сама ідея втечі, а безмежний простір перетворювався на в’язницю.

Уздовж кордону тягнувся паркан з колючого дроту. Напевно, там була ще якась електроніка, але наш водій не хотів ризикувати, і ми трималися від огорожі на порядній відстані. Ми кружляли плутаниною польових доріг, виїжджених у степу. На російськім боці на березі Аргуну селяни збирали сіно. Потім ріка звернула на китайську територію, і в голому степу залишився тільки цей сталевий паркан. Солдатів ми не бачили, але що кілька кілометрів стояли сторожові вежі. Я спитав нашого провідника, чи не пробують китайці переходити кордон нелегально. Він відповів філософськи: «Китайці, як то китайці…». Філософія була його спеціальністю, бо на питання про війну у Грузії, яка власне тривала, він, зітхнувши, промовив сентенцію: «Краще, коли на світі є мир». А потім додав, що насправді нема чим перейматися, це ж відбувається аж за шість тисяч кілометрів звідси. Втішав нас, кажучи, що і до Польщі від Кавказу є куди йти.

Ми хотіли побачити Китай, але не мали китайських віз. Також не було у нас багаторазових російських віз, і ми мусили задовольнитися оглядом китайського пограниччя. Та наш провідник не підвів. Полишив польову дорогу і виїхав на узвишшя, з якого відкривалася розлога панорама. Відразу за кордоном виднілося місто. Воно попросту нахабно виростало зі степу. Із зеленої пустки вистрілювали в небо висотки, китайський варіант хмародерів з блискучими куполами і вежками на верхівках. Одні вже були готові, інші щойно будувалися. У передмісті стояла велетенська, нова, блакитна церква з позолоченими цибулястими банями. Вона справді була великою. Поряд з нею пишався чи то палац, чи замок у диснеївському стилі, а трохи далі височів гігант на двадцять з чимось поверхів, увінчаний якоюсь подобою класицистичного куполу. Місто називалося Манжоулі. А мало називатися Фатаморгана. Його збудували за кілька років, щоби спокушати і зваблювати Росію. Але головним посланням міста Манжоулі було: «Росіє, ти не маєш шансів».

Деякі росіяни передчували небезпеку. Наприклад, наша господиня над Байкалом, де ми зупинилися на кілька днів, була переконана, що китайці розкидають над Сибіром з літаків кліщів, які можуть заразити запаленням оболонки мозку. За освітою вона була фельдшеркою і точно знала, що каже.

Ми повернулися до Забайкальська. З його сумних задвірків було видно китайські хмародери. Цього вечора ми хотіли попити червоного вина. Шукали чогось порядного у забайкальських крамничках. Всюди був солодкий портвейн, кріплений спиртом. Як наївні діти, ми шукали червоного сухого, а продавці меланхолійно розводили руками. Нарешті хтось вказав нам на новий магазин. Його власниками була пара вірменів: красива, вишукана жінка і усміхнений, елегантний чоловік. У цьому розпачливому місті їхні вигляд, манери і усмішки справляли неправдоподібне враження. На полицях стояло кільканадцять ґатунків червоного вина. Від молдавського до чилійського. Вони відкрили свою крамницю мало не вчора і не втрачали надії. Ми трохи порозмовляли. Їх не дивувала наша ексцентрична присутність у Забайкальську. Похвалили наш намір податися до Бурятії, оскільки там «краще з екологією і можна справді відпочити».

Увечері ми дивилися телевізор. Китайці показували олімпіаду. Росіяни — попри олімпіаду і загальнотелевізійне сміття — війну. Тобто «гуманітарну катастрофу у Південній Осетії». Повідомлення під такою назвою передавали на всіх каналах. Вгорі екрана постійно з’являлася стрічка з таким написом. Безперервно показували ті самі три або чотири фотографії зі старими людьми у розпачі на тлі руїн. Російські солдати були їм порятунком. Раніше ми намагалися знайти в місті інтернет. Ніхто нічого не знав, аж нарешті хтось спрямував нас до одноповерхового барака. Але там містилася якась охоронна