Читати книгу - "Схід"

Я подумав, що тут було б непогано померти. Відійти в якесь місце, з якого видно лише безкраю безконечність, і тоді дивитися, як сходяться тварини. Видивлятися за тінями птахів. А потім біліли б кості, обібрані начисто, їх би висушував вітер. Раніше я ніколи не бачив кращого місця для погребу. Їдеш сотні кілометрів і всюди бачиш спокійні знаки смерті. Цілі скелети або окремі кості. У цій вітряній посусі подекуди збереглися навіть залишки шкіри. Лежать рештки, позбавлені всього, немов уже перебувають у вічності. Таким був цей пейзаж: аж хотілося вмирати. Просто так. Остаточно повернутися до нутрощів простору, до мінералів. Не було жодного сміття, яке б псувало ці поховання. Лиш іноді коротко відблискувала срібним якась пляшка з-під горілки «Чингізхан».

У полудень ми зупинялися, аби щось поїсти. Мали запас китайських супів у пластикових пуделочках і запас монгольських консервів з бараниною. В Улані[4] я купив казанок, ложки, пластикові тарілки і горнятка. Тульга розкладав газову плитку. Часом ми розпалювали вогнище з висохлих кінських «яблук» і коров’яків. Ми мали каву і цукор. Тульга волів чай. Він усе повторював: «Чай, чай». Користувався двадцятьма або тридцятьма російськими словами. Цього було досить. За тиждень мені здавалося, що знаю його цілий рік. Ми розумілися за допомогою повторюваних дій і жестів. Їда, розкладання табору, вогонь, знову їда. Тричі на день я робив йому чай. Згортання наметів, окріп для китайських супів, розігрівання баранини. Увечері перед сном сто грамів «Чингізхана». Жодного разу мені не хотілося більше. Все навприсядки, при землі. Ну, поєхалі, астанавісь, будєм кушать і всяке таке. На ніч він ішов до бусика. Допізна розмовляв телефоном. Здавалося, що говорив із жінкою. Мав біля сороківки, був худорлявий і завжди у сіро-блакитній бейсболці. Коли він роздумував, несвідомо підтягав тільняшку і плескав себе по животі. Певного дня я зауважив, що Тульга не бачить на одне око. Вів авто, а праве око було заплющене. Але це не мало значення, навіть тоді, коли ми заїжджали до містечок, щоб поповнити запаси. Він і так давав собі раду. Як і тоді, коли російський — а може, ще радянський УАЗ — переставав слухатись. Тульга просто зупинявся, давав машині, як загнаній тварині, відпочити, і ми знову їхали. Не більше за двісті кілометрів кожного дня.

Думаю, мене на це було приречено. На цю подорож. Я мусив туди поїхати, бо образ утопії, зреалізованої у безмежжі степу і у знерухомленій історії, мав нездоланну силу. Врешті, за півжиття я наслухався про азіатські орди, які напали на нашу європейську країну. Тож моя мандрівка була виправою до ядра метафори. Десь над Уралом стемніло. Ми летіли над чорним простором. Нічого, жодних світел. Там міг сховатися будь-який демон, міг вилупитися будь-який упир. Так, як тоді вилупився із підкинутого марксистського, європейського яйця. Я засинав і уявляв собі, як внизу китайці мандрують на захід. Мільйони китайців, мільйон за мільйоном, спокушені капіталізмом, натхненні глобалізмом, задивлені у диявольські сяйва наших міст, поспішали мільйон за мільйоном крізь цю темінь внизу, присвічуючи собі тим, хто вже що мав. Нічого не вдієш: коли стільки маєш, то треба ділитися. І вони по це йшли, плече до плеча, мільйон коло мільйона, худі, готові спожити будь-яку кількість усього, хоча про всіляке дрантя радше не йшлося, бо якраз цього вони мали вдосталь і в себе. Вони йшли по щось більше, по предмети розкоші, по європейські цінності — свободу, рівність, братерство, — по юдейсько-християнську традицію, по греко-римську спадщину, рівноправність статей і постмодерну парадигму. Таке мені снилося у холодному аеробусі. Внизу повз безконечний миготливий китайський змій. Тим же шляхом, яким століття тому їхали по здобич вершники. Тоді я прокинувся і зауважив темну тінь літака, що ковзала хребтами золотистих гір. Щойно встало сонце. Так само, вирушаючи на захід, дивилися на свої тіні воїни Чингізхана, коли за їхніми спинами світало.

А потім, коли, пробувши Улані три дні, ми поїхали далі, після першої, другої ночівлі у степу я зрозумів, що ця трав’яниста рівнина була для революції чимось на кшталт землі обітованої. У всіх інших місцях, на всіх тих просторах, де червоні пробували розпалити вогонь революції, до цього вже щось було. Міста, будинки, люди, якась матерія минулого. Натомість тут упродовж семисот років тривала постійна теперішність. Час до часу подекуди стояло щось дерев’яне або муроване, але майже все перебувало в русі. На банкноті в тисячу тугриків з одного боку зображений Чингізхан, а з другого — його пересувний палац. На здоровенній чотириколісній платформі розкладена величезна юрта. Її тягне упряж волів з тридцяти. Позаду йдуть верблюди і тягнуться наступні пишноти. Влада пересувається. Їй не потрібно залишати після себе матеріальних знаків, бо є ідея, яка наповнює простір. Від океану до океану. Володар іде далі, і на місці, де стояв його табір, відразу виростає трава, і все знову таке, яким було сто, тисячу років тому. Це мені сподобалося в цій країні: теперішність сягала найдавнішого минулого. Це, мабуть, мало подобатися і комуністам. Їм могло здаватися, що беруть участь у створенні такої собі степової версії Книги Буття. Колишньої влади вже не було. Вона перетворилася на всюдисущу легенду. Залишилася безконечність степу, яку можна було наповнити новою ідеєю так само легко, як вітер наповнює простір. Або як дим, коли підпалити трави на сухій рівнині. Однак перші монгольські революціонери під проводом Сухе Батора вирушали назустріч історичній необхідності під жовто-червоним прапором. Жовте означало буддизм, а червоне — комунізм. А барон Унгерн фон Штернберг жадав створення паназійської буддистської імперії на згарищах і кістках євреїв, комуністів і всієї західної цивілізації, зараженої сифілісом матеріалізму. Вслід за його військами брели вовчі зграї. За легендою, ночами барон ганяв запрягом вовків горбами навколо Урги, себто сучасного Улан-Батора. Казарми його дивізії в Даурії нагадували «руїни, заляпані кров’ю». Це було би цілком природно, що полум’я революції поширюється із середини континенту до його окраїн. Я лежав навзнак десь між Булганом і Муруном, дивився на зорі і уявляв собі мапу, уявляв те полум’я. Десь у самому кінці пітьми блимав вогник і тарахкотів мотоцикл.

Наші спальники були надто тонкі, і ночами ми мерзли. Вдень іноді було плюс тридцять, під ранок біля нуля. Я згортався в клубок, зіщулювався і прислухався. Нічого. Просто нічого. Ніби ми