Читати книгу - "Останній діамант міледі"

спав тієї ночі. Дощ шкрябав по склу… Дартов дивився на розмитий водою місяць, і перед його очима знову і знову поставало обличчя з портрета. Він не міг усвідомити, що жінка існує лише на полотні. Її очі — зелені та видовжені, як у єгипетської кішки, — говорили про інше. Вона жартувала із ним, дражнила. Вона лежала поруч на шовковому простирадлі у вигляді невловимої плями місячного світла — прозора, невагома, зваблива. І він обіймав її…

Він не зміг виторгувати у Огюстена цей портрет. Всі три тижні, проведені в Парижі, Дартов із шаленою наполегливістю обходив антикварні крамниці та «блошині» ринки, на яких можна було придбати все. Але зображення тієї жінки так і не знайшов. Він схуднув, очі його блищали, ніби у хворого лихоманкою. Він простоював під портретом усі вечори, ігноруючи конференцію, на яку приїхав. І Огюстен Флері змилостивився. Ні, портрета він не віддав, проте замовив з нього мініатюру, яку вправив у старовинний, яйцеподібної форми, срібний медальйон.

— Мабуть, правду кажуть, що ця стерва зваблювала нашого брата одним порухом вій… — сказав Огюстен, випроводжаючи Дартова на літак. — Дивися, не стань фетишистом…

Але шановний Жан Дартов не вберігся. Відтоді він скрізь шукав її. Він ненавидів її, як важко хворий ненавидить свою хворобу, але змушений усіляко плекати її, притлумлювати біль наркотиком і з острахом чекати нової хвилі.

Так, Жан Дартов тяжко хворів на любов до… порожнечі. І це була найбільша таємниця, якої він соромився і яку ретельно приховував навіть від друзів.

«Ця теж нічого… — ще раз подумав Дартов, перед тим як відчинити двері власної каюти. — Але у неї зовсім порожні очі… Порожні, як пустеля… Начувайся, брате Ярику!..»

* * *

…О восьмій ранку Влада сиділа в барі на верхній палубі. Їй кортіло швидше розповісти Ярику про нічного візитера і висварити його за те, що повідомив йому номер її каюти. В барі було порожньо, біля шинквасу нудьгував лише один бармен, решта обслуги метушилася в залі ресторану, куди вже поволі почали стікатися заспані члени делегації. Треба було йти на сніданок, але Ярик усе не з’являвся. В кутку за сусіднім столиком мирно дрімали художник Скун та московський гість. Здавалося, що вони навіть жодного разу не заходили до своїх кают, не переодягалися та не голилися з самого початку подорожі. Влада нервово вистукувала на поверхні столика якусь мелодію довгими відполірованими нігтиками.

— Щось замовлятимете? — запитав її бармен.

Влада замовила каву з коньяком і згадала, що не взяла із собою гаманець. «Що за жлобська подорож! — розлютилася вона. — Усі напої — платні, навіть кава!»

— Запишіть на мій рахунок! — кивнула вона бармену.

Художник Скун розплющив одне око, каламутним поглядом обвів приміщення, вигукнув: «Усім — горілки!!!» і знову зручно влаштувався на широкому плечі свого товариша.

Ще через десять хвилин Владі набридло чекати. Та й треба було іти до їдальні. Після сніданку пароплав мав причалити ще до одного пункту, і вся вакханалія зустрічей, обідів на траві та офіційного вечора у Палаці культури мала повторитися. Тільки цього разу — із більшою помпою, адже пароплав причалював у великому обласному місті О.

Увійшовши до зали, Влада одразу ж помітила за столиком свого вчорашнього гостя — Дартова. Він сяяв своєю порцеляновою посмішкою, виблискував масивним золотим перснем і пахтів суворим чоловічим ароматом французьких парфумів. Він, як і вчора, звів на Владу свій оксамитовий погляд.

За своїм столиком Влада побачила Куртю та Зозуленка, але Ярика не було і тут.

— Наш колега, мабуть, вирішив лишитися голодним! — сказав Куртя, підсуваючи Владі стілець.

На сніданок подавали салати, вівсянку, йогурти та холодну телятину. Влада ледь доторкнулася до своєї порції, випила трохи ананасового соку. Вона помітила, що за сусіднім столиком також відсутній Атонесов.

— Хлопці поволі тікають із пароплава, — сказав Зозуленко, перехопивши її погляд. — Не здивуюся, якщо на цій зупинці ми втратимо ще кілька персон.

— Звичайно ж! — підхопив Куртя. — Усе їм здається нудним! От якщо б це був навколосвітній круїз…

— Патріоти хрінові! — погодився із ним Зозуленко.

На цьому розмова за столиком припинилася, кожен копирсався у своїй тарілці.

Після сніданку Влада вирішила все ж таки розшукати Ярика і рішуче попрямувала до його каюти, що містилася на другій палубі.

На стукіт ніхто не відповів. Влада посмикала ручку, і, на її здивування, двері відчинилися… Одразу ж міцний вологий протяг закрутив у своєму вихорі якісь папірці, що лежали на столику, здійняв хмаринку попелу з попільнички. На вітрі затріпотіла фіранка: в каюті було відчинено ілюмінатор. Влада швиденько увійшла до приміщення і поквапилася зачинити двері.

— Ярославе, це я! — гукнула вона, прислухаючися до звуків у ванній кімнаті.

Але їй відповіла тиша. Безсумнівно, Ярика в каюті не було, на столі стояла брудна філіжанка з-під кави та пляшка коньяку…

Влада торкнулася до розстелених простирадел на ліжку — вони були холодні і вологі від дрібних бризок, що летіли з відчиненого віконця. Значить, ліжко залишалося порожнім принаймні зо дві-три години… Владі стало зимно, вона вирішила зачинити ілюмінатор. Вона вже взялася за ручку і раптом помітила на круглій пластиковій рамі бурий слід, такий, ніби хтось вихлюпнув у вікно залишки кави. Влада витягла з ридикюлю свій носовичок, старанно протерла білу раму і, перш ніж викинути його в річку, піднесла до очей. Потім знизала плечима, згорнула з носовичка м’яку кульку, кинула у воду і зачинила ілюмінатор. Треба було непомітно вийти. Вона вже стояла поруч із дверима у вузькому коридорчику, коли помітила, що ручка на дверях тихенько повертається, ніби хтось відчиняє їх з того боку. Влада щільно притислася до стіни і затамувала подих. Вона не помилилася — хтось обережно й тихо відчиняв двері. Влада міцніше втислася у стіну, наштовхнулася на рятівні двері ванної кімнати і так само обережно та безшумно почала відступати у темряву цієї невеличкої кабіни, потім так само нечутно ковзнула у тінь та заховалася за пластиковою фіранкою душа. Двері ванної вона зачинити не встигла — до каюти вже хтось заходив…

Як у кривому дзеркалі, крізь каламутний пластик довгої завіси Влада побачила, що то був один із товаришів Дартова — Вадим Портянко. Лисий товстун так само, як і вона, здивовано огледів порожню каюту, кілька разів погукав товариша, кинув погляд на прочинені двері ванної, прислухався, кілька разів розгублено повторив: «Нічого не розумію…» і, прихопивши зі столу пляшку, так само тихо вийшов.

Влада з полегшенням зітхнула і, подумки порахувавши до двадцяти, також вийшла з каюти.

Пароплав уже причалював до берега, усі члени делегації зібралися на палубі, — Влада