Читати книгу - "Робінзон Крузо"

я плекав думку навчитися робити з ячменю солод і варити пиво. Краєм вуха я колись чув про те, що для цього треба, але в мене не було ні спеціальної діжки, ні дріжджів, ні хмелю, ні казана для варіння. Якби не історія з дикунами, я б неодмінно щось винайшов, а моя впертість завжди надавала мені змогу втілити задумане.

Проте тепер усе змінилося. Мої думки день і ніч оберталися навколо того, як перебити непроханих гостей, коли вони знову з’являться на узбережжі. Я прагнув одного – знищити всіх дикунів під час їхнього жахливого бенкету й спробувати врятувати бодай одну жертву. А якщо з якоїсь причини мені це не вдасться, то хоча б налякати пострілами й назавжди віднадити людожерів від мого острова.

Різноманітні хитромудрі плани один по одному народжувалися в моїй голові, поки я не втямив одну просту річ: навіть із моїми рушницями, мушкетами й пістолетами я являю собою чудову мішень для двох десятків войовничих дикунів, які володіють списами та луками не гірше, ніж я зброєю. А може, й краще.

Я додумався навіть до того, щоб закласти на тому місці, де канібали звичайно розпалюють багаття, міну з п’ятьма чи шістьма фунтами пороху, щоб вибух розкидав і скалічив більшу частину цих нелюдів. Але, по-перше, мені було шкода марнувати стільки пороху, а по-друге, я не міг бути певен у тому, що дикуни зберуться біля вогнища саме в той момент, коли станеться вибух.

Зрештою я дійшов висновку, що від цього буде обмаль користі. У найкращому разі, мені вдалося б тільки налякати людожерів. Облишивши цей фантастичний план, я почав міркувати про напад із засідки.

Я думав про те, як у розпал кривавого бенкету я міг би причаїтися в якомусь сховищі й, маючи двійко заряджених пістолетів, три рушниці й шаблю, раптово атакував би дикунів. Кількох я напевне вклав би на місці, ну а решта…

На цьому мої фантазії закінчувалися. Я не сумнівався, що зможу впоратися з тубільцями, скориставшися з паніки у ворожому таборі. Думка про засідку так мене надихнула, що я почав бачити уві сні, як нещадно розправляюся з негідниками. Я навіть витратив кілька днів, шукаючи місце, звідки можна було напасти на дикунів, і ще раз побував на березі – там, де вперше знайшов сліди жахливого бенкету. За цей час птахи розтягли людські кістки, хвилі змили черепи, вітер засипав піском місце багаття, проте моя жага помсти не вщухла. Ні пережитий страх, ні відраза вже не могли втримати мене від задуманого.

Після настійливих пошуків місце для засідки було знайдене.

Це був уступ на схилі лісистого пагорба, звідки я, причаївшись, міг спостерігати не тільки за тим, як піроги причалюють до берега, а й за всіма переміщеннями тубільців. Поблизу уступа росло старе дупласте дерево, причому одне дупло в його стовбурі було таких розмірів, що я міг уміститися в ньому з усім своїм спорядженням. Щойно людожери почнуть готуватися до кривавого ритуалу, я зненацька нападу на них і намагатимуся вкласти на смерть стільки, скільки зможу…

План я розробив найдетальніше і протягом трьох місяців сумлінно чатував, щодня вирушаючи до прибережного пагорба, щоб стежити за морем. Пагорб був за дві милі від мого будинку, і я годинами не відривався від підзорної труби, пильнуючи, чи не завидніє на обрії пірога з дикунами. Проте з часом мені це набридло – тиждень минав за тижнем, а на морському плесі не з’являлося нічого схожого на човен.

Безплідне очікування вгамувало мій войовничий запал.

Окрім того, я почав знаходити вади у своїх задумах. Зваживши всі обставини, я дійшов висновку, що не маю права вбивати тубільців і як християнин, і як цивілізована людина, котру варварські звичаї людожерів не обходять. Хтозна, з яких причин люди вбивають одне одного… І немає особливої потреби нападати першим і знищувати дикунів, поки вони не чіпають мене, – так розмірковував я. Через воєнні приготування я закинув справи, моє господарство потребувало уваги, а мене, немов хлопчака, який грає у війну, цілком поглинули уявні битви. Я мушу лише запобігти нападу на мене та сховище, а якщо це таки станеться, гідно опиратися й відстояти себе.

Є й інший бік справи, міркував я далі. Загибель моя внаслідок сутички з дикунами дуже ймовірна. Я залишуся живим тільки в тому випадку, коли переб’ю їх геть усіх. Та якщо хоч один із людожерів утече, невдовзі на острові висадяться юрми варварів. Моя смерть буде жахливою, а проте зараз мені ніщо не загрожує. «Краще вже, – метикував я, – так ретельно сховати сліди мого перебування на острові в разі нового вторгнення дикунів, щоб їм і на думку не спало, що тут хтось може жити».

Протягом усього наступного року я навіть не наближався до свого сторожового посту – бажання розправитися з дикунами остаточно згасло. Та й самі людожери давно не з’являлися. Єдине, що я зробив, уже майже цілком заспокоївшись, – перевів човен ближче до будинку. Тепер моє суденце було в надійному місці, готове негайно вийти в море – якщо мені доведеться тікати з острова. Неподалік човна я влаштував надійну криївку, у якій сховав якір, вітрило, весла й запас усього необхідного в мандрах.

Я жив розмірено, в колі повсякденних турбот, і припинив свої дослідницькі походи по околицях. Вирощував кіз, сіяв хліб, латав дірки в одязі, знов і знов повертаючися до думки про те, як надійно оберігало мене Божественне Провидіння. Якби я не натрапив на відбиток босої ноги тубільця, у мене б досі не виникло підозр щодо небезпеки, яка мені загрожувала. А я ж будь-якої миті міг опинитися на волосинку від загибелі! Подорожуючи островом, рано чи пізно я б зустрівся з дюжиною розмальованих голодних людожерів. Бігають вони надзвичайно прудко, а їхній лютості може позаздрити навіть пекельний виплодок.

Мені ставало мулько, коли я уявляв, що могло чекати на мене в такому разі. Проте я не був наївним настільки, щоб не підготуватися до повернення дикунів на мій острів…

Постійне очікування небезпеки зовсім позбавило мене колишньої легковажності й безжурності. Часом мені здавалося, що я постарів років на двісті. Я більше не милувався заходом сонця, не бродив околицями, приглядаючись до трав, квітів і дерев, не слухав пташиного співу. Тепер мене не цікавили обіди й вечері; я думав тільки про те, як знову зробити своє життя безпечним.

Я дійшов до того, що не наважувався забити цвях або розрубати поліно, не побоюючись, що цей звук почує той, хто раптом блукає островом.