Читати книгу - "Робінзон Крузо"

Я знову дослідив околиці та знайшов добре місце зовсім недалеко від мого форту. Це була невеличка галявина в улоговині, зусібіч оточена непрохідними заростями, – у них я й заблукав якось, повертаючись додому зі східного узбережжя. Галявина була не більша за три акри, і її суцільною стіною обступали дерева. Мене це цілком улаштовувало, оскільки тут уже була природна огорожа, й нічого не треба було будувати. Я відразу взявся до роботи, а за місяць усе було готово для того, щоб перевести сюди кіз. Дібравши десяток кізочок і двох козенят із останнього приплоду, я щасливо переселив їх на нове місце. Іще близько тижня я проморочився з остаточним укріпленням огорожі, а також простежив, як освоюються мої тварини в нових умовах. Усе було просто чудово…

Два роки минуло від того жахливого дня, коли я побачив чужий людський слід і згубив спокій. І хоча жодна жива душа більше не з’являлася на острові, я жив, не позбуваючися тривоги. Моє безжурне існування закінчилося назавжди.

Із жалем маю визнати, що страхи, особливо нічні, препогано вплинули на мій характер. Я став дратівливішим; мене більше мучили раптові зміни погоди, надто спекотне сонце, настирливі подуви вітру й навіть звичайне нявкання кошенят, які вимагали козячого молока. Я більше не бесідував із папугою, дедалі рідше розкривав Біблію та все частіше спав до світанку. Майже щовечора – хоч би як я втомлювався за день – я лягав із думкою, що, можливо, не доживу до ранку. На мене чекають облога дикунів, тортури, знущання і смерть. Цей страх настільки виснажував моє серце, що часом мені здавалося, що вже краще б я потонув разом із моїми товаришами та ніколи не потрапив у це Богом забуте місце…

Якось рано-вранці, скориставшись безвітрям і неспекотною погодою, я вирушив відвідати свій молодняк. Кози підростали, я прихопив для них ласощі – велику купу пшеничного колосся. Нагодувавши кіз, я присів під деревом перепочити. Пам’ятаю, тієї миті я відчував спокій та душевну рівновагу, що стало для мене рідкістю. Тому, мабуть, і вирішив трохи прогулятися до західного краю острова, куди жодного разу не зазирав. Місцевість там була малознайома, одначе я впевнено зійшов на невисокий пагорб, щоб подивитися, чи далеко до узбережжя. Я вирушив на прогулянку порожнем, прихопивши лише рушницю. З вершини моїм очам відкрився морський простір, і раптом удалині завиднів предмет, який обрисами нагадував пірогу. Я присів, шкодуючи, що в мене при собі немає підзорної труби. Коли ж підвівся, наміряючися спуститися з пагорба, нічого, що навіть віддалено скидалося б на човен, у морі не було видно.

Міркувати про те, чий слід на піску я бачив два роки тому, більше не було чого – те, що відкрилося мені в цій частині острова, являло собою жахливе підтвердження всіх моїх тривог і страхів. На березі всюди видніли відбитки босих ніг. Відвідування цієї віддаленої гавані для когось стало найзвичайнішою справою. Проте я чомусь залишався спокійним. Наблизившись до самого краєчка води, я ще раз поглянув у той бік, де мені примарилася пірога, але море лишалося тихим і відлюдним. Я обернувся й… приголомшено завмер: сліди босих ніг, утворюючи дивний візерунок, кружляли навколо людських кісток і черепів, які купою лежали упереміш із піском і попелом…

Я знав, що деякі дикі племена, котрі воюють одне з одним, після перемоги просто з’їдають полонених ворогів, і для них, на відміну від цивілізованих людей, канібалізм – не злочин. Вочевидь, подумав я, дикуни припливають із материка на цю частину острова для здійснення своїх кровожерних обрядів. Підтвердженням цьому були сліди великого багаття, біля якого людожери влаштовували свої пекельні бенкети й танці.

Це все аж так приголомшило мене, що я на певний час забув про свої страхи, а також про небезпеку, з якою було пов’язане перебування на цьому березі. Те, що я побачив, здавалося мерзенним. Я відвернувся; нудота підступила до горла. Не озираючися більше на жахливе місце, я поквапився додому. Яке щастя, що мені судилося народитись у тій частині світу, де немає таких диких ритуалів!..

Дивовижно, але з цього дня я не боявся непроханих гостей.

На те було дві причини. Перша: я прожив на острові майже двадцять років і досі жодного разу не бачив нічого, що навіть віддалено скидалося б на людський слід. Я міг прожити ще стільки ж – із тим самим результатом. Друга причина полягала в тому, що людожерам не було сенсу щось шукати на безлюдному острові. Їхні прогулянки морем просто пов’язані з ритуальними вбивствами полонених.

Та самої лише думки про цей жорстокий звичай вистачало, щоб мій настрій став похмурим. Іще довго я відсиджувався в тій частині острова, де були обидві мої садиби, поля й загони з козами. Я й думати забув про човен. У мене зникло будь-яке бажання виходити в море, оскільки знав: щохвилини я можу зіткнутися з дикунами, й тоді мені буде непереливки.

Розділ 31

Грот і його мешканець

Неабияким успіхом було те, що я мав свійських кіз, – тепер я міг зберегти порох і не виказувати себе палінням із рушниці під час полювання. Своє стадо я поповнював, ловлячи кіз за допомогою капканів. І хоча я ніколи не виходив із будинку без зброї, протягом найближчих двох років я не зробив жодного пострілу. Окрім рушниці, я носив із собою ще два пістолети й стару шаблю, для чого довелося пристосувати до пояса особливі ремені.

Споряджений таким чином, я був схожий радше на грізного вояка, ніж на мирного фермера, і, попри те, що моє спорядження, зокрема сокира й поклажа, завдавало мені безліч незручностей, із ним я почувався набагато впевненіше.

За винятком цих заходів безпеки, я не змінив своїх звичок і режиму дня, і незабаром моє життя увійшло в колишнє річище. Я оцінював своє становище тверезо та дійшов висновку, що воно не таке вже й кепське порівняно з тим, що могло б чекати на мене за інших обставин. У порівнянні ж, як ми знаємо, пізнаємо істину.

Мені, як і раніше, нічого не бракувало – ані їжі, ні одягу, до того ж я мав надійний дах над головою. Нескінченна турбота про власну безпеку зробила мене майже байдужим до комфорту й трохи притупила мою винахідливість.

Окрім того, речей, що їх, як здавалося колись, мені дуже бракує, стало набагато менше. Нещодавно