Читати книгу - "Нічний адміністратор"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— І що він збирається з усім цим робити?
Настала черга Берра ухилятися від прямої відповіді на запитання.
— Він замислив одну крупну оборудку. Хоче востаннє добряче відкусити від того ж яблука. Завершальна справа, яка не лише стане підсумком усіх його афер, а й підведе «Айронбренд» з руїн. Після цього він планує спокійнісінько спочивати на лаврах. Джонатане, скажіть мені...
Він усе ще не звик до того, як різко Берр змінював тему розмови.
— Того ранку у Каїрі, коли ви катали Софі на машині... Після того, як Фредді її відлупцював.
— Так?
— Ніхто вас не впізнав? Ніхто не помітив вас разом і не здогадався про очевидне?
Джонатан ставив собі це запитання тисячу разів: уночі, коли він крокував своїм темним царством, намагаючись утекти від самого себе, і вдень, коли не міг спати і підко-рював гірські вершини чи плив під вітрилами без пункту призначення.
— Ні, — різко відповів він.
— Ви впевнені?
— Наскільки я можу бути впевнений.
— Ви з нею ще якось ризикували? їздили кудись, де вас могли б упізнати?
Джонатан раптом зрозумів, що чомусь йому приносить неабияке задоволення брехати, захищаючи Софі, хоча вже і так було надто пізно.
— Ні, — твердо повторив він.
— Ну, тоді ви чистий, — сказав Берр, мимоволі знову повторюючи слова Софі.
Занурившись у тишу, двоє чоловіків попивали віскі в одній з кав’ярень старого міста. У цьому місці не було ні дня, ні ночі, а звідусіль їх оточували багаті панянки у чоловічих фетрових капелюхах, які завітали сюди на тістечка з кремом. Багатогранність швейцарців інколи зачаровувала Джонатана. Цього вечора йому здавалося, що вони розмалювали всю свою країну у різні відтінки сірого.
Берр почав розповідати кумедну історію про доктора Апостола, видатного юриста. Його розповідь була уривчаста, немов не надто продумана, так ніби він вторгався у власні думки. Йому взагалі не варто було про це говорити, і він усвідомив це щойно перші слова злетіли з його вуст. Так буває: коли виношуєш в собі велику таємницю, можеш думати лише про неї.
— Апо — ще той ласолюб, — уже не вперше сказав він. — Апо трахне першу-ліпшу, що потрапить йому під руку. Не ведіться на його позірне святенництво, насправді він один з тих коротунів, якому кров з носа потрібно довести всім навколо, що у нього більший член, ніж в усіх високих чоловіків разом узятих. Секретарки, чужі дружини, цілі юрби повій — він поклав під себе їх усіх, — провадив далі Берр. — І тут одного прекрасного дня його донька накладає на себе руки. І робить це дуже негарно, якщо взагалі існує гарний спосіб це зробити. Можна сказати, по-звірячому себе вбиває. П’ятдесят таблеток аспірину, запиті півпляшкою чистого вибілювача.
— Але чому вона це зробила? — жахнувся Джонатан.
— На вісімнадцятиріччя татко подарував їй золотий годинник від Картьє за дев’яносто тисяч доларів. Кращого годинника на той час годі було й шукати.
— То вона вкоротила собі віку через годинник? Що ж з ним було не так?
— Нічого, от тільки Апо вилетіло з голови, що він уже дарував їй точнісінько такий самий годинник — на сімнад-цятиріччя. Дівчина почувалася нікому не потрібною, я так гадаю, і годинник став останньою краплею. — Він не зробив паузи. Він не підняв голос і не змінив інтонації. Він хотів закінчити розповідати цю історію якомога швидше. — А ви вже відповіли «так» на мою пропозицію? Бо я щось не чув.
Але Джонатан, як Берр незадоволено помітив, усе ще хотів поговорити про Апостола.
— То що він зробив? — запитав Джонатан.
— Апо? Те, що всі вони роблять. Переродився. Прийшов до Христа. Заливався слізьми на вечірках. Джонатане, то ви беретеся за справу чи нам шукати когось іншого? Я не звик довго церемонитися.
Знову перед його очима виникло обличчя того хлопця і те, як з кожним пострілом навсібіч розбризкується не червоний колір, а зелений. Потім він бачить понівечене обличчя Софі — уже вдруге, коли вони її вбили. Далі згадує обличчя матері з відвислою щелепою, яку потім медсестра підв’язала шматком марлі. Перед його очима пропливає Ро-уперове обличчя, яке нахиляється надто близько до Джонатана і порушує його приватний простір.
Але Берр також був у полоні власних думок. Він картав себе за те, що вималював у Джонатановій уяві таку грандіозну постать Апостола. Він думав, чи врешті-решт колись навчиться тримати язик за зубами.
Вони сиділи у Джонатановій крихітній квартирі на Кльоз-бахштрассе, попивали віскі з водою і напій цей жодному з них не йшов на користь. Джонатан сидів у єдиному м’якому кріслі, а Берр тим часом кружляв кімнатою у пошуках підказок. Він провів рукою по альпіністському спорядженню і уважно роздивився декілька Джонатанових стриманих акварелей, на яких були зображені Бернські Альпи. Зараз він стояв біля ніші з книжками і переглядав усі Джонатанові книги. Він був утомлений і було помітно, що у нього от-от увірветься терпець, і щодо себе, і щодо Джонатана.
— А ви любитель Гарді, — зауважив він. — Чому це раптом?
— Сумую за Англією, напевно. І він — моя доза ностальгії.
— Ностальгії? Гарді? Дурниці. Люди — це миші, а Бог — байдужий негідник, ось що таке ваш Гарді. О, диви-но. Кого це ми тут знайшли? Це ж полковник Томас Лоуренс
Аравійський власною персоною? — Він узяв до рук тоненький томик у жовтій суперобкладинці і затрусив ним, немов трофейним прапором. — Самотній геній, який хотів просто бути одним з багатьох. Забутий власною країною. Оце вже тепліше. Написано жінкою, яка закохалася у нього вже після його смерті. Він, напевно, ваш герой, еге ж? Увесь цей аскетизм, усі ці намагання зробити щось значуще, ця саможертовність — він справжній самородок. Воно й не дивно, що ви погодилися на ту роботу в
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нічний адміністратор», після закриття браузера.