Читати книгу - "Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років"

без ратифікації миру Австрією, треба б відкликати з Відня наше посольство, оставивши одного урядовця, акредитованого при міністерстві для полагодження біжучих справ». Останнє, на його думку, мало б зашкодити Австро-Угорщині значно більше, ніж Україні, оскільки вона мала серйозне зацікавлення в економічних стосунках з Україною135. Питання розв’язували на найвищому державному рівні гетьман, Ф. Лизогуб і Д. Дорошенко під час їхніх подорожей до Берліна. В. Липинський у справі Холмщини провів серію зустрічей із міністром закордонних справ Австро-Угорщини графом С. Буріаном, а також із графом Й. Форгачем, який прибув до Відня. Наслідком цих зустрічей було позитивне розв’язання проблеми на дипломатичному рівні. Однак дальший розвиток подій — розпад Австро-Угорської імперії, революція в Німеччині, а згодом і антигетьманське повстання в Україні дали можливість Польщі окупувати Холмщину і Підляшшя.

Під час офіційного візиту до Німеччини міністра закордонних справ Української Держави Д. Дорошенка 25 жовтня 1918 р. відбулася його консультативна зустріч з українським послом у Відні В. Липинським. Необхідність її проведення була зумовлена всіма ознаками розпаду Австро-Угорської імперії та нагальною потребою у зв’язку з цим призначення тимчасового представництва в Австрії, Угорщині та Чехії. Д. Дорошенко виписав офіційне доручення на ім’я В. Липинського, який мав продовжити свою дипломатичну місію в Австрії. До Будапешта для організації дипломатичного представництва було відряджено радника українського посольства у Відні І. Токаржевського-Карашевича, до Праги — В. Полетику. Одночасно В. Липинський отримав від Д. Дорошенка доручення надавати матеріальну підтримку дипломатичним представникам новоутвореного галицького українського уряду136. Надзвичайні дипломатичні місії УНР в Угорщині, Чехословаччині, створені за часів Директорії в січні 1919 р., на початку своєї діяльності користувалися дипломатичною базою українського посольства у Відні.

На відміну від міждержавних стосунків Української Держави з Німеччиною та Австро-Угорщиною, двосторонні зв’язки з іншими країнами Почвірного союзу, зокрема з Болгарією, від самого початку склалися досить вдало. За словами Д. Дорошенка, Болгарія першою надіслала до Києва свого представника, професора І. Шишманова, людину, зв’язану з Україною сердечними симпатіями й споріднену з М. Драгомановим (був одружений з його дочкою, а також був учнем українського вченого)137. Складно було б знайти людину більш прихильну до України, ніж болгарський посол у Києві, який неодноразово відвідував Україну перед війною, мав особисті наукові зацікавлення та багато друзів і водночас був прекрасно поінформований про перебіг національно-державного будівництва в Україні. Одночасно приязне ставлення до України та гетьмана П. Скоропадського демонстрував і болгарський цар Фердинанд, який, за словами Д. Дорошенка, «дуже тішився, що замість заборчої, імперіалістичної Росії сусідом Болгарії по північному берегу Чорного моря являється Україна»138.

Двадцять дев’ятого липня 1918 р. українське посольство на чолі з О. Шульгиним прибуло до столиці Болгарії, де їх зустріли представники міністерства закордонних справ цієї держави та мер Софії. Глава посольства 7 вересня вручив ввірчі грамоти цареві Болгарії — Фердинанду139. Важливим аспектом українсько-болгарських відносин у цей період було поглиблення торговельно-економічних зв’язків, які б мали суттєво збільшити заплановані Берестейським мирним договором обсяги постачання українських товарів до Болгарії. Остання прагнула захистити власні економічні інтереси, на які постійно намагалися зазіхати Німеччина та Австро-Угорщина. Проблему спробували розв’язати на найвищому державному рівні, але завадило втручання німецької сторони, яка не менше була зацікавлена в українському продовольстві й товарах легкої промисловості. Українські та болгарські дипломати вживали заходів для налагодження безпосередніх зв’язків між промисловцями обох країн, але вони фактично не встигли набути систематичного і тривкого характеру.

Міністр закордонних справ Української Держави Д. Дорошенко, характеризуючи українсько-турецькі відносини, називав їх «добро­сусідськими і приязними»140. Главою українського посольства в Туреччині ще в червні 1918 р. було призначено відомого українського громадсько-політичного діяча Олександра Кістяківського, на його ім’я МЗС Української Держави підготувало навіть ввірчу грамоту141. Проте причини особистого характеру завадили йому обійняти цю посаду. Замість нього призначення одержав колишній київський губернський комісар Тимчасового уряду Михайло Суковкін, який мав замінити керівника українського посольства М. Г. Левицького, призначеного Українською Центральною Радою142. Фактично до кінця жовтня в Туреччині не було голови посольства, консульські справи в цей час виконував колишній представник Союзу визволення України Петро Чикаленко — син відомого українського громадсько-політичного діяча і мецената Є. Чикаленка143. Лише 1 листопада 1918 р. до Царгорода прибуло посольство Української Держави, і через тиждень з великими почестями його прийняв султан Туреччини144. На жаль, Гетьманат П. Скоропадського, як і правління турецького султана, тривав недовго. На час прибуття українського посольства до Царгорода в його бухті вже стояли панцерники Антанти й до завершення Першої світової війни були лічені дні.

Однією з найважливіших цілей закордонної політики Української Держави було підписання мирного договору з радянською Росією. Стаття VІ мирної угоди між Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною з РСФРР від 3 березня 1918 р. зобов’язувала останню негайно укласти мир з УНР та вивести з її території війська145. Більшовицький уряд намагався якомога далі відтягнути початок мирних переговорів з Україною, але саме з огляду на умови Берестейського договору більшовицьке керівництво Росії змушене було розпочати в травні 1918 року мирні переговори з Українською Державою.

Десятого травня 1918 р. делегацію радянської Росії прийняв гетьман П. Скоропадський та виконувач обов’язків міністра закордонних справ М. Василенко. Було досягнуто домовленості про місце переговорів — Київ та нові повноваження делегатів для ведення переговорів із делегацією Української Держави, а не УНР146. Голова Ради Міністрів Української Держави Ф. Лизогуб за попередньою домовленістю запропонував представникам російської групи, яка перебувала в Києві, відкрити конференцію 22 травня 1918 р. Адміністрація П. Скоропадського розпочала серйозну підготовку до проведення переговорів. На трьох чергових засіданнях Ради Міністрів Української Держави 18, 22 та 29 травня було розглянуто питання підготовки мирних переговорів і затверджено особовий склад делегації147.

Вісімнадцятого травня 1918 р. на першому ж засіданні уряду С. Шелухіна було затверджено головою делегації на мирній конференції з радянською Росією148. Заступником голови делегації призначено І. Кістяківського. Проте останній, обійнявши в травні посаду державного секретаря в уряді Ф. Лизогуба, а з липня — міністра внут­рішніх справ, не міг приділяти достатньої уваги переговорному процесу. 10 серпня заступником голови української делегації було призначено П. Стебницького149. До складу делегації Української Держави входили Х. Барановський, О. Ейхельман, М. Славінський, В. Спіцин, П. Линниченко. Військовим і топографічним експертом був представник Генерального штабу полковник Є. Мєшковський, а в морських справах — М. Білінський150. Під час переговорів при українській делегації було засновано сім комісій (політичну, військово-морську, фінансову, економічну, комунікаційну, культурну, юридично-редакційну), у яких постійно працювали понад 40 фахівців151. До складу комісій української делегації входили представники різних політичних сил, зокрема Української партії соціалістів-федералістів, Української партії соціалістів-революціонерів, Української партії соціалістів-самостійників, Української соціал-демократичної робітничої партії та ін.

На засіданні Ради Міністрів 18 травня 1918 р. було ухвалено план організації підготовчих робіт, поданий Міністерством закордонних справ, і асигновано «видатки на Мирову Конференцію 100 000 рублів»152. Питання про фінансування цього заходу ще двічі розглядала Рада Міністрів: 17 липня було виділено 50 тис. крб, наступного разу аналогічний кредит було надано 20 вересня 1918 року153.

Двадцять другого травня на засіданні Ради Міністрів були схвалені головні завдання, які мала розв’язати українська делегація під час переговорів із представниками РСФРР. Насамперед це «заключити перемир’я, при чому совітське військо повинне бути одведене за межи України», а також вирішити питання українсько-російського кордону. Засідання мали проводити за закритими дверима, але після кожного з них слід було подавати «широку інформацію пресі», питання про підданство громадян доручалося розробити Міністерству судових справ154.

Російську делегацію на переговорах згідно з постановою Раднаркому від 17 травня 1918 р. було доручено очолювати Й. Сталіну155, Х. Раковському та Д. Мануїльському. Й. Сталін до Києва не приїхав і місце голови зайняв Х. Раковський, секретарем російської делегації було призначено П. Зайцева156. Крім них, до