Читати книгу - "Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели"

Дюжина шампанського в поєднанні з неофіційним засіданням президента й міністрів призвела до того, що в країні з’явився військовий флот, а Феліпе Каррера був призначений його адміралом.

Крім шампанського, неабияку роль у цьому призначенні відіграв дон Сабас Пласідо, новий військовий міністр.

Президент скликав засідання кабінету, щоб обговорити політичні питання й вирішити деякі поточні державні справи. Засідання йшло надзвичайно нудно; і справи, й вино були на диво сухі. Несподівана весела витівка дона Сабаса надала занадто серйозній урядовій процедурі відтінку приємної грайливості.

На перевантаженому порядку денному стояв рапорт берегової охорони про те, що в місті Кораліо митні урядовці затримали шлюп “Вечірня зоря” з вантажем галантерейних товарів, патентованих ліків, цукрового піску та коньяку з трьома зірочками. Відібрано також шість гвинтівок системи Мартіні та барильце американського віскі. Оскільки шлюп захоплено при перевезенні контрабанди, він, згідно з законом, став разом з усім вантажем власністю республіки.

Начальник митниці у своєму рапорті відійшов від встановлених правил і запропонував конфісковане судно застосувати для потреб республіки. Це було перше судно, захоплене митним департаментом за десять років. Начальник митниці скористався нагодою, щоб поплескати свій департамент по плечі.

Чиновникам частенько доводилось плавати понад узбережжям і, звичайно, їм не вистачало транспортних засобів. До того ж, на шлюп можна було посадити надійну команду, яка б охороняла берег і відбила у контрабандистів охоту займатися своїм шкідливим ремеслом. Начальник митниці наважився навіть вказати особу, якій без риску можна було б довірити судно, молодого коралійця на ім’я Феліпе Каррера. Правда, він не надто розумний, але відданий урядові і вважається найкращим моряком на узбережжі.

Цю пропозицію й використав військовий міністр для дотепного жарту, який розвіяв нудьгу урядового засідання.

У конституції Анчурії, цієї невеличкої бананової республіки, є напівзабутий розділ, який передбачає створення військового флоту. Ця стаття, разом з іншими, ще мудрішими, лежала без руху з першого дня заснування республіки. У Анчурії не було флоту, і флот їй був не потрібний. Характерно, що саме дон Сабас, людина весела, освічена, примхлива й безстрашна, струсив порох із цієї запліснявілої, сонної статті заради того, щоб у світі стало трохи більше веселощів і щоб викликати поблажливу усмішку у своїх колег.

З чарівною удаваною серйозністю військовий міністр запропонував створити флот. Він з таким веселим і дотепним запалом доводив, як може прислужитися цей флот республіці і яку славу він може їй принести, що перед його шаржем поступилась навіть смаглява поважність самого президента Лосади.

Шампанське грайливо шумувало в жилах веселих вельмож. У суворих правителів Анчурії не було звичаю пожвавлювати свої засідання напоєм, який так легко може принизити найсерйознішу справу. Вино підніс не без задньої думки представник фруктової компанії “Везувій” на знак дружби й на подяку за вигідні комерційні угоди, укладені між компанією та Анчурійською республікою.

Жарт був доведений до кінця. Виготовлено солідний офіційний документ, рясно вкритий різнокольоровими печатями, прикрашений розмаяними стрічками, стверджений кучерявими підписами членів уряду. Цей документ надавав сеньйорові дону Феліпе Каррера звання флаг-адмірала республіки Анчурії. Таким чином, за яких-небудь кілька хвилин і з допомогою дюжини пляшок “екстра-сухого” Анчурія посіла гідне місце серед морських держав світу, а Феліпе Каррера дістав право вимагати салюту з дев’ятнадцяти гармат кожного разу, коли з’являвся в порту.

Південним расам бракує того особливого гумору, який тішиться природними вадами та нещастями людей. Маючи таку прогалину в своїй натурі, вони ніколи не сміються (як їхні північні брати), коли бачать калік, юродивих або божевільних.

Феліпе Каррера народився на світ лише з половиною розуму. Тим-то жителі Кораліо називали його “ЕІ pobrekito loco” — бідолашний дурник — і казали, що Бог переполовинив його: одну половину послав на землю, а другу залишив у себе.

Похмурий, сердитий Феліпе, розмовляючи дуже рідко, був “дурник” тільки в негативному розумінні цього слова. На березі він звичайно ухилявся від усяких розмов. Він неначе знав, що на суходолі, де треба розуміти стільки різних речей, йому належало останнє місце. Зате на воді його єдиний талант урівнював його з іншими людьми. Мало хто з тих моряків, яких Бог створив не поспіхом, не наполовину, вмів так майстерно керувати парусником. Він міг тримати шлюп на п’ять румбів ближче до вітру, ніж будь-який інший моряк. Коли бушували стихії й усі люди потерпали від страху, Феліпе не здавався дурним. Він був недовершена людина, зате — довершений моряк. Власного човна в нього не було, але він працював матросом на шхунах та шлюпах, які сновигають понад берегом, торгуючи або перевозячи фрукти до пароплавів там, де немає гавані. Начальник митниці рекомендував віддати захоплений шлюп у його розпорядження, бо шанував його сміливість і талант, і, крім того, відчував жаль до нього як до розумово неповноцінної людини.

Коли маленький жарт дона Сабаса прибув до Кораліо у формі солідного, безглуздого документа, начальник митниці посміхнувся. Він не сподівався такої швидкої й щедрої відповіді на свою пропозицію. Він зразу ж послав muchacho[91] по майбутнього адмірала.

Начальник митниці чекав на нього у своїй конторі. Митна управа містилась на Кальє Гранде, й вітерець із моря цілими днями бринів у її вікнах. Начальник у білому костюмі та в парусинових черевиках ліниво перебирав папери на старомодному столі. Папуга, забравшись на підставку для олівців, підігрівав канцелярську нудьгу вогнем добірної кастильської лайки. Поряд з кабінетом начальника було ще дві кімнати. В одній ціле канцелярське військо різнокольорових молодих людей урочисто й пишно виконувало свої обов’язки. У відчинені двері другої кімнати можна було бачити, як голе бронзове немовлятка бавилось на підлозі. Тут же в гамаку худорлява жінка блідо-лимонного кольору грала на гітарі, задоволено погойдуючись під свіжим повівом вітру з моря. Оточений звичною атмосферою своєї високої служби і явними ознаками приємного родинного життя, начальник митниці почував себе щасливим ще й від того, що саме йому доручено поправити долю “дурненького” Феліпе.

Феліпе прийшов і став перед начальником митниці. Це був хлопець років двадцяти, з правильними рисами обличчя, але з якимсь відсутнім, бездумним виразом. На ньому були білі бавовняні штани, прикрашені по швах червоними пасмужками (він сам нашив їх), у чому виявлявся, мабуть, напівсвідомий потяг до військової форми. Його благенька синя сорочка була розстебнута, ноги босі, а в руках він тримав дешевенький бриль американського виробництва.

—