Читати книгу - "Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели"

Гудвін замовк. Мовчав і посланець Лосади, мовби вичікуючи, що скаже далі його співбесідник.

— І тепер, — провадив американець, спокійно дивлячись у вічі гостеві й вимовляючи кожне слово з особливим притиском, — я попрошу вас вислухати уважно мої слова. Я не бачив ні саквояжа, ні чемодана, ні будь-якого іншого вмістища, ні грошей Анчурійської республіки. Коли президент Мірафлорес, тікаючи, захопив із собою гроші — чи то з казни, чи свої власні, чи ще чиї-небудь, — я не бачив ніяких слідів тих грошей ні в готелі, ні деінде, ні тоді, ні пізніше. Чи все я сказав, про що ви хотіли запитати мене?

Полковник Фалькон уклонився й описав своєю сигарою широке коло. Він виконав свій обов’язок. Сперечатися з Гудвіном не годилось. Американець віддано підтримував новий уряд і мав необмежене довір’я нового президента. Чесність була для Гудвіна капіталом, який допоміг йому розбагатіти в Анчурії точнісінько так, як вона стала джерелом доходів Меллінджера, секретаря президента.

— Дякую, сеньйоре Гудвін, за вашу одверту відповідь, — сказав він. — Для президента досить вашого слова. Але, сеньйоре Гудвін, мені наказано простежити кожну нитку, яка може внести ясність у цю справу. І є одна, якої я ще не зачіпав. У наших друзів у Франції, сеньйоре, є приповідка: “Cherchez la femme”[86] на той випадок, коли треба розгадати яку-небудь важку загадку. Але тут не треба й шукати. Жінка, яка супроводила покійного президента в його блуканнях, має неодмінно...

— Я змушений зупинити вас, — перебив Гудвін. — Справді, коли я зайшов до готелю, щоб затримати президента Мірафлореса, я зустрів там даму. Але я прошу вас пам’ятати, що та дама — тепер моя дружина. Я говорю також і від її імені, їй нічого не відомо ні про долю саквояжа, ні про гроші, які ви шукаєте. Передайте його превосходительству, що я ручуся за її непричетність. Мені не треба нагадувати вам, полковнику Фальконе, що я не хотів би, щоб її допитували і взагалі турбували.

Полковник Фалькон уклонився ще раз.

— Рог supiento[87], — вигукнув він. І, щоб показати, що допит скінчено, він додав: — А тепер, сеньйоре, покажіть мені той вид на море з вашої галереї, що про нього ви згадували. Я дуже люблю море.

Надвечір Гудвін провів свого гостя до міста й розлучився з ним на розі Кальє Гранде. Він повертався додому, коли з дверей однієї пульперії до нього вискочив з радісним виглядом Блайт-Вельзевул; у цього Блайта були манери царедворця, а зовнішність — городнього опудала.

Блайта охрестили Вельзевулом[88], щоб відзначити всю глибину його падіння. Колись, у якомусь далекому втраченому раю він зустрічався з ангелами землі. Але доля кинула його сторч головою в тропіки й запалила в його грудях вогонь, який рідко вдавалось погасити. У Кораліо його називали волоцюгою, але насправді він був неприторенний ідеаліст — з прагненням вивернути навиворіт нудну правду життя з допомогою горілки та рому. Як справжній Вельзевул, що під час свого страшного падіння, можливо, стискав у руках з несвідомою впертістю арфу або корону, так і оцей тезко його зберігав своє золоте пенсне, єдину пам’ятку про втрачену велич. Носив він його з великою поважністю, блукаючи по узбережжю й вимагаючи грошей у своїх приятелів. Якимсь дивом його червоне від пияцтва обличчя було завжди чисто виголене. Щоб задовольнити інші свої потреби, він ласкаво йшов у нахлібники до першого-ліпшого знайомого, який міг забезпечити йому добру випивку та дати притулок від дощу та нічної роси.

— А, Гудвін! — розв’язно окликнув волоцюга.— Я так і думав, що побачу вас. Ви мені дуже потрібні. Ходімо куди-небудь, де можна побалакати. Звичайно, ви знаєте, що тут крутиться один суб’єкт, шукає загублені грошики старого Мірафлореса?

— Знаю, — сказав Гудвін, — я вже говорив з ним. Ходімо до Еспади. У мене є десять хвилин.

Вони зайшли до пульперії й сіли за маленький столик на оббиті сирицею стільці.

— Вип’ємо? — запитав Гудвін.

— І якнайшвидше, — сказав Блайт. — У мене з самого ранку сухо в роті. Гей, muchacho! El aquardiente par аса![89] — Так що ви хотіли мені сказати? — запитав Гудвін, коли випивка була на столі.

— Чорт побери! — прохрипів Блайт. — Навіщо цю золоту хвилину псувати діловою розмовою? Так, ви мені потрібні, але спочатку треба випити.

Він одним духом вихилив коньяк і тоскно заглянув у порожню склянку.

— Ще по одній? — підказав Гудвін.

— Як джентльмен перед джентльменом, — сказав провинний ангел, — мені не зовсім подобається оте ваше “по одній”. Це не зовсім делікатно. Але конкретне поняття, висловлене цією фразою, непогане.

— У мене мало часу, — натякнув Гудвін. — У вас до мене щось важливе?

Склянки налито ще раз. Блайт із насолодою потягував коньяк і незабаром знову зробився ідеалістом. Блайт відповів не зразу!

— Старий Лосада дасть доброго чосу тому молодцеві, — нарешті зауважив він, — який поцупив оту торбу з казенними грішми. — Як ви гадаєте?

— Неодмінно, — спокійно погодився Гудвін і, не поспішаючи, підвівся. — Мені вже пора додому. Місіс Гудвін сама. Ви так і не сказали про свою справу.

— Це все, — сказав Блайт. — Коли будете проходити повз стойку, пришліть мені ще випити. Старий Еспада закрив мені кредит. І заплатіть, будь ласка.

— Гаразд, — сказав Гудвін. — Buenos noches[90]. Вельзевул схилився над склянкою й протер своє пенсне хусткою сумнівної чистоти.

— Думав, зможу, а от не зміг, — промимрив він сам до себе трохи згодом. — Джентльмен не може шантажувати людину, з якою п’є.

VIII. Адмірал

Анчурійські правителі не звикли оплакувати свої непоправні втрати. Дійної худоби у них скільки завгодно; їхній годинник завжди показував пору доїння. Навіть багатющий вершок, що його зібрав з казни зачарований Мірафлорес, не примусив звитяжних патріотів гаяти час на марне жалкування.

Уряд по-філософськи поставився до справи: він одразу ж почав поповнювати дефіцит, підвищивши мито на імпортні товари, й натякнув багатим анчурійцям, що посильні пожертви з їхнього боку будуть розцінені як дуже вчасний вияв патріотизму. Здавалось, правління Лосади, нового президента, буде щасливе. Скривджені чиновники та