Читати книгу - "Правда про справу Гаррі Квеберта"

Я й так уже нічому не вірив. Заплатив на касі й пішов до автівки, припаркованої коло супермаркету. І побачив аркушик, устромлений за двірники. Та сама записка:

«Ґольдмане, повертайся додому».

Я роззирнувся: нікого. Лише декілька душ за столиками на сусідній терасі й покупці, які виходять із супермаркету. Хтось за мною стежив. Комусь дуже не хотілося, щоб я розслідував смерть Нори Келлерґан.

Наступного дня після цієї нової події, в п’ятницю 20 червня, я знову поїхав до Гаррі у в’язницю. Та спершу зазирнув до бібліотеки, бо туди щойно доправили мою посилку.

— Що там? — запитав Пінкас, бо сподівався, що я відкрию її при ньому.

— Там потрібне мені знаряддя.

— Для чого?

— Для праці. Дякую, що отримав, Ерні.

— Зачекай, хочеш кави? Я щойно зварив. Хочеш, дам ножиці розпакувати посилку?

— Дякую, Ерні. Наступного разу вип’ю кави. Мені вже пора.

Діставшись до Конкорда, я вирішив заїхати до Головного управління поліції штату, щоб побачитися з сержантом Ґегаловудом і поділитися з ним тими гіпотезами, що виникли в мене після нашої короткої зустрічі.

Головне управління поліції штату Нью-Гемпшир, велика червона будівля, де були розташовані приміщення кримінального відділу, містилося на Гейзен-драйв, 33, в середмісті Конкорда. Була майже перша година дня; мені сказали, що Ґегаловуд пішов обідати, і попросили зачекати в коридорі, де стояв кавовий автомат і лежали глянсові журнали. Прийшов він аж за годину, з тим-таки сердитим виразом на обличчі.

— То це ви? — розлютився, угледівши мене. — Мене кличуть, кажуть: «Перрі, ворушися, там якийсь чолов'яга тебе вже цілу годину чекає», — я кидаю обідати, біжу поглянути, що там таке, може, якась нагальна справа, а тут на тобі, писака!

— Не гнівайтеся! Я подумав, що ми виходили з хибних даних, то, може…

— Я вас ненавиджу, письменнику, затямте собі. Моя дружина прочитала вашу книжку і вважає вас красенем і розумником. Ваша мармиза на звороті палітурки кілька місяців пишалася на її нічному столику. Ви жили в нашій спальні! Ви спали з нами! Вечеряли з нами! У відпустку з нами їздили! Ванну з моєю дружиною брали! Через вас усі її подруги з неї реготали! Ви мені життя отруїли!

— Сержанте, ви одружений? Здуріти можна, ви такий огидний, що я присягнувся б, що ви самотній.

Він втягнув голову в подвійне підборіддя і гаркнув:

— Що вам треба, дідько б вас ухопив?

— Зрозуміти.

— Нічого собі!

— Та знаю.

— Може, нехай таки поліція розбереться?

— Мені потрібна інформація, сержанте. Полюбляю бути обізнаним у всьому, недуга в мене така. Тривожний розлад, усе мушу тримати під контролем.

— То тримайте під контролем самого себе!

— Ми можемо зайти у ваш кабінет?

— Ні.

— Скажіть, Нола справді загинула в п’ятнадцять років?

— Так. Аналіз кісток це підтвердив.

— То викрадення і вбивство сталися одночасно?

— Так.

— А ота торбинка… Чому її закопали з торбинкою?

— Хтозна.

— А якщо в неї була торбинка, то можна вважати, що вона втекла з дому?

— Якщо готуватися до втечі, то можна було б і одяг туди покласти, еге ж?

— Ваша правда.

— А там була тільки та книжка.

— Одне очко на вашу користь, — сказав я. — Вражений вашою пильністю. Але ця торбинка…

Він урвав мої міркування.

— Лихий сіпнув мене тоді за язика розповісти вам про ту торбу. Хтозна, що зі мною сталося…

— Я теж дивуюся.

— Либонь, пожалів. Еге ж, дивлюся на вас, а воно стоїть таке перелякане, черевики в багні…

— Дякую. А можна ще запитання: що ви можете сказати про розтин? До речі, стосовно скелета кажуть «розтин»?

— А хіба я знаю?

— А може, ліпше сказати «судово-медична експертиза»?

— Та начхати мені на терміни. Одне можу сказати з певністю: їй розтрощили череп! Бах, бах — і розтрощили!

Він замахав руками, наче орудував биткою.

— То її забили битками? — запитав я.

— Та хіба я знаю!

— Жінка це? Чоловік?

— Що?

— Чи могла жінка завдати таких ударів? Чому обов’язково чоловік?

— Бо тоді був свідок, Дебора Купер, вони бачила на власні очі й однозначно впізнала чоловіка. Гаразд, письменнику, розмову закінчено. Ви надто вже мене розлютили.

— А ви що самі думаєте про цю справу?

Він дістав із гамана родинну світлину.

— У мене дві доньки, письменнику. Чотирнадцять років і сімнадцять. І не уявляю, як би я пережив те, чого зазнав отець Келлерґан. Мені потрібна правда. Правосуддя — не просто сума фактів, а набагато складніша праця. Тож я продовжуватиму розслідування. І якщо знайду докази Квебертової невинності, то, повірте, він вийде на волю. Та якщо він таки винен, то вже будьте певні: я не дам Ротові пошити в дурні журі, бо він великий мастак звільняти злочинців. А це вже ніяке не правосуддя.

Ґегаловудова філософія з манерами розлюченого бугая мені сподобалася.

— По суті, ви непоганий дядько, сержанте. Може, я пригощу вас пиріжками і ми ще побалакаємо?

— Не хочу я пиріжків, мені хочеться, щоб ви вшилися відціля. Мені працювати треба.

— Але ж ви повинні пояснити мені, як провадять розслідування! Бо я не вмію. Що мені треба робити?

— Бувайте, письменнику. Надивився я на вас, на весь тиждень вистачить. А може, й на все життя.

Він не сприймав мене поважно; я розчарувався і вже не наполягав. Простягнув йому руку на прощання, й він мало не розчавив мені пальців своєю лапою; я пішов собі. Та вже надворі, на паркувальному майданчику, почув, як він гукнув: «Письменнику!». Я обернувся і побачив, як він жене на мене мов слон.

— Письменнику, — захекано сказав він, — хорошого поліціянта цікавить не вбивця… А жертва. Ви мусите думати про жертву. Починати треба від самого початку, від того, що було до вбивства. А не з кінця. Ви зосередилися на вбивстві й ідете хибним шляхом. Вам треба зацікавитися жертвою… Запитайте себе, хто така Нола Келлерґан…

— А Дебора Купер?

— Якщо хочете знати мою думку, все обертається округ Ноли. Дебора Купер просто побічна жертва. Шукайте, хто така була Нола, і знайдете її вбивцю, а заразом і вбивцю старенької Купер.

Хто така Нола Келлерґан? Прямуючи до в’язниці штату, я дуже хотів поставити це запитання Гаррі. Він мав кепський вигляд. Видно було, що його хвилює вміст шафки у фітнес-клубі.

— Ви все знайшли? —