Читати книгу - "Потраплянка для Нортундця , Анжеліка Вереск"

Він перехопив мою руку й несподівано притягнув до себе. Ми зіткнулися тілами, подихом, тишею між нами.

— Не роби так, — хрипко сказав він, але пальці вже торкались моїх волосся, потилиці. І перш ніж я встигла щось сказати, він поцілував мене.

Це був не той поцілунок, від якого хочеться пищати й тікати. Це був… вогонь. Не багаття — полум’я, що запалює зсередини, обпікає шкіру, ніби ти завжди жила на голодному пайку дотиків. 

Я відчувала його долоні — сильні, рішучі. Його губи — теплі, владні, майже владолюбні. А я, Мія — двадцять перше століття, зубна щітка й кава зранку — тонула в тому поцілунку, як у вирі, де повітря вже не потрібне. Я відчувала, як він здався. Як на мить, на короткий удар серця, він теж дозволив собі слабкість. Його тіло притислося міцніше. Рука обвила мою талію, інша — провела по щоці, заринулася в моє волосся.

 Але потім — ніби схаменувся. Відсторонився. Схопив моє обличчя в долоні, його погляд блукав по моїх рисах, наче шукав щось невловиме.

— Хто ти? — прошепотів він. — Ти прийшла з іншого світу, чужа, дивна, незрозуміла... Але водночас... жива. Справжня. І не схожа ні на одну з тих, кого я знав.

І він відступив. Різко. Наче злякався самого себе. Повернувся до дверей, вже був на порозі, а я, зібравшись із духом, майже пошепки сказала:

— Дякую за фарби. Вони... це частинка мене. І це багато значить.

Він завмер. Озирнувся. Його погляд затримався на мені, довше, ніж мав би.

— Я просто хотів, щоб твоє перебування в моєму домі було... трохи приємнішим, — його голос був хрипкий, ніби не його. І в ньому було щось дуже особисте.

Потім він пішов. Двері зачинилися. А я залишилася. Із поцілунком. Із серцем, що тепер билося ніби в чужому ритмі. У його ритмі.