Читати книгу - "Закохатися навесні, Аманда Рід"

Стою в тісному коридорі своєї квартири, дивлячись на Назара, і відчуваю, як повітря між нами тремтить від напруги.

Його рука все ще зависає в повітрі, ніби він хоче доторкнутися до мене, але боїться, що я знову відштовхну. Мої слова — «доведи не словами» — відлунюють у голові, і я раптом розумію, що кинула йому виклик. Але чи готовий він його прийняти? І чи готова я повірити, якщо він спробує?

— Сабріно, — його голос тихий, майже благальний, але я бачу, як у його очах спалахує рішучість. — Дай мені шанс. Один шанс.

Я схрещую руки на грудях, ніби це може захистити мене від його погляду, який пронизує наскрізь. Мені хочеться кричати, вигнати його, але щось у його тоні змушує мене завмерти. Я киваю, ледве помітно, і це, здається, додає йому сміливості.

— Не тут, — каже він, озираючись на тісний коридор. — Ходи зі мною. Зараз.

— Куди? — мій голос звучить різкіше, ніж я хочу. — Назаре, вже пізно, я втомлена, і…

— Будь ласка, — перебиває він, і в його очах з’являється щось нове — не гнів, не зухвалість, а щирість, якої я раніше не помічала. — Довіряй мені. Хоча б на годину.

Вагаюся. У голові кричить, що це помилка, що я знову підставлю себе під удар. Але серце, це дурне серце, шепоче, що я можу пошкодувати, якщо не піду. Я зітхаю, хапаю куртку з вішалки і киваю.

— Гаразд. Але якщо це чергова твоя гра, я тобі цього не пробачу.

Він не відповідає, лише відкриває двері й виходить у темний під’їзд. Я йду за ним, і ми мовчки спускаємося сходами. Нічний вітер б’є в обличчя, коли ми виходимо на вулицю. Весна вже вступила в свої права — повітря пахне квітучими деревами, а десь далеко чути сміх студентів, що гуляють біля гуртожитку. Але я не можу насолоджуватися цим. Мої думки — суцільний хаос.

Назар веде мене до парку біля університету. Я знаю це місце — ми часто гуляли тут із подругами, але зараз, у темряві, воно виглядає інакше. Ліхтарі кидають м’яке світло на алеї, а квітучі вишні шелестять листям над нашими головами. Він зупиняється біля однієї з лавок і повертається до мене.

— Пам’ятаєш нашу першу розмову? — питає він, і його голос звучить м’яко, майже ніжно. — Ти стояла біля дошки, вся така серйозна, і я подумав: «Ця дівчина або зведе мене з розуму, або врятує».

Фиркаю, намагаючись приховати, як його слова зачіпають мене.

— Ти тоді кинув мені виклик, — кажу я. — Сказав, що мої лекції нудні.

— Бо я хотів, щоб ти звернула на мене увагу, — він робить крок ближче, і я відчуваю тепло його тіла, незважаючи на прохолодний вечір. — Я не знав, як інакше. Ти була такою… недосяжною.

Відводжу погляд, дивлюся на пелюстки, що падають на асфальт. Мені хочеться вірити йому, але спогади про ту першокурсницю, про його посмішки іншим дівчатам, стискають моє серце.

— Назаре, я бачила тебе з іншими, — мій голос тремтить. — Ти фліртуєш, ти завжди в центрі уваги. Як я можу бути впевнена, що я для тебе не просто черговий проєкт?

Він хапає мене за плечі, змушуючи подивитися йому в очі. Його пальці міцні, але не грубі, і я відчуваю, як моє серце пропускає удар.

— Тому що я тут, Сабріно. О десятій вечора, стою перед тобою і благаю повірити, що ти — єдина, хто має для мене значення, — його голос ламається, і я бачу, як він бореться з собою. — Так, я спілкуюся з людьми. Так, я жартую, посміхаюся. Але це не те, що ти думаєш. Я не хочу нікого, крім тебе.

Хочу відштовхнути його, сказати, що це брехня, але його очі — вони не брешуть. У них стільки болю, стільки надії, що я починаю сумніватися у власних переконаннях.

— Тоді доведи, — шепочу я, повторюючи свої слова з квартири. — Не словами, Назаре.

Він відпускає мої плечі і дістає з кишені маленький блокнот. Я впізнаю його — це той, у якому він постійно робить ескізи на парах. Він простягає його мені, і я з подивом беру його в руки.

— Відкрий, — каже він тихо. Я розгортаю блокнот, і моє серце завмирає. На кожній сторінці — ескізи.

Але не абстрактні малюнки чи дизайнерські проєкти, а я. Ось я стою біля дошки, тримаючи маркер. Ось я сміюся, відкинувши волосся назад. Ось я сиджу в аудиторії, задумливо дивлячись у вікно.

Кожен малюнок виконаний із такою увагою до деталей, що я відчуваю, як сльози підступають до очей.

— Це ти, — каже він, і його голос тремтить. — З першого дня, коли я тебе побачив. Я малював тебе, бо не міг перестати думати про тебе. І якщо це не доказ, тоді я не знаю, що тобі ще показати.

Гортаю сторінки, і кожен ескіз ніби відкриває частинку його душі. Я бачу себе його очима — не просто викладачку, не просто дівчину, а когось особливого. Мої пальці тремтять, коли я закриваю блокнот і дивлюся на нього.

— Чому ти не показав цього раніше? — питаю я, і мій голос звучить хрипко.

— Бо я боявся, — зізнається він, опускаючи погляд. — Боявся, що ти посмієшся. Або що ти не повіриш. Я не такий крутий, як здаюся, Сабріно. Я просто хлопець, який закохався в дівчину, яка змусила його захотіти бути кращим.

Стою, не знаючи, що сказати. Мої страхи, мої сумніви — вони все ще тут, але тепер вони здаються такими дріб’язковими порівняно з тим, що я тримаю в руках. Я роблю крок до нього, і він завмирає, ніби боїться злякати мене.

— Ти справді думаєш, що я особлива? — питаю я тихо.

— Я не думаю, — він посміхається, і ця посмішка — не зухвала, а тепла, справжня. — Я знаю.

Я відчуваю, як мої стіни руйнуються.

Може, я помилялася. Може, він не ідеальний, але хто з нас ідеальний? Я роблю ще один крок і опиняюся так близько, що відчуваю його подих. Мої пальці торкаються його руки, і він обережно стискає їх.

— Якщо ти знову мене обдуриш, я тебе знищу, — кажу я, намагаючись звучати суворо, але мій голос зрадницьки тремтить.

— Обіцяю, — шепоче він, і в наступну мить його губи знаходять мої.

Поцілунок м’який, але сповнений усього, що ми не сказали.

Я відчуваю, як пелюстки вишні падають нам на плечі, як весняний вітер огортає нас, і вперше за довгий час мені не страшно. Я не знаю, що буде завтра, але зараз, у цьому моменті, я вірю йому. Вірю нам.