Читати книгу - "Повість про останню любов, О. Каліна"

Маму привіз додому Артур Сергійович. Він з малюком на руках зайшов до хати, швидким поглядом обвів кімнату, де мали жити мама з братом.

— Пречудові створіння, то ви ще й відмінні господині? Лад скрізь і чистота. Одружуся, їй-богу, з котроюсь із вас. Коли підростете, — засміявся лікар і підморгнув матері, — правда ж, мадам теща?

Мама й собі засміялась у відповідь.

— Тоді беріть молодшу, — відповіла, — та добрішою буде.

Я побачила, як Світланка від цих слів зашарілася, мов маків цвіт, очі її закохано дивилися на Артура Сергійовича.

Я теж спалахнула, але від образи й злості. Мама в будь-якій ситуації примудрялася мене принизити.

— Н-у-у-у, — з усмішкою протягнув лікар, — Юлія в нас справжня королева. Воїтелька. А воїтелькам не годиться бути добрими, лише справедливими. Чи не так, ваша величносте? — Артур Сергійович присів у жартівливому реверансі.

Я демонстративно відвернулася, хоча, чого гріха таїти, його слова були приємними.

Маленький братик, якого мама (звісно ж!) назвала Павликом, виявився зразковою дитиною. Він спав ночами, мав чудовий апетит і дуже рано, може, через місяць після народження, навчився всміхатися. Малий надзвичайно був схожий на маму, а значить, на всіх нас. Це було дуже гарне дитя, на яке неможливо було дивитися без усмішки.

Світланка не спускала малого з рук.

— Свєта, — сміючись, казала мама, — через тебе не маю роботи біля дитини.

Я дивувалася з того, як швидко сестра забула, що хотів зробити з нею Пабло й про нього самого. А це ж його син! Не розумію…

Як не дивно, мама після народження Павлика дуже змінилася. Повеселішала, помолодшала, поповнішала, що їй дуже личило. У них із Світланкою налагодилися стосунки. Мама дедалі частіше називала її доцею. І не через те, що із сестри вийшла гарна нянька. Мені здавалося, що мама… подобрішала, помудрішала. Не знаю, як правильно сказати. Її очі сяяли, коли вона дивилася на малого, частина тепла діставалась і Світланці. Та тільки не мені. То було замкнене коло. Мама хотіла, щоб я визнала малого, і тоді б вона прийняла мене. Я теж хотіла цього, дуже хотіла! Та щось не давало мені підійти до брата, погратися з ним. Дитина теж відчувала це. Коли я проходила повз, малий затихав, сторожко, мов дорослий, зиркав у мій бік на диво ясними блакитними очима й переставав усміхатися.

— Що ж ти за відьма, Юлько? — якось у серцях кинула мама. — Навіть дитя тебе боїться.

— Яка вже є, — процідила я крізь зуби.

Навіть Світланка на мене сердилась.

— Юліко, — казала вона, — хіба ти не бачиш, що мама вже інша? Вона хоче любити нас! Вона й раніше нас любила, просто не вміла того показати. Піди їй назустріч! Що ти вперлася рогом?

— Думаєш? — саркастично кривила я губи. — Вона мале те любить тому, що він син Пабло, падлюки тої проклятої. Якби тато був живий і то була його дитина, хіба б любила вона його? Ні, Світланко! Ти просто ще маленька та ні в кому не бачиш зла!

— Навіщо тобі його бачити? — розпачливо спитала сестра.

— Бо воно є, — просто відповіла я.

Усе ж одного разу я не витримала й узяла брата на руки. Спочатку довго стояла над ліжечком. Малий, як зав­жди, затих, побачивши мене, губи склав у трубочку, ніби хотів заплакати. Дитя довго й пильно розглядало мене й раптом… усміхнулося. Ця беззуба, від вуха до вуха усмішка розтопила мені серце. Я й незчулася, як сама почала всміхатися. Потім витягла малого з ліжечка, притисла до грудей. Він відразу ж учепився мені у волосся, потішно гукаючи щось своєю немовляцькою мовою.

Я засміялася. Так приємно було відчувати дотик маленьких ручок до шкіри, молочний запах маляти.

— Відпусти, — сміючись, сказала я, знову намагаючись відірвати руку малого від свого волосся, — повисмикуєш останнє.

Раптом я відчула чиюсь присутність у кімнаті, озирнулась і побачила маму. Вона насторожено, як оце щойно Павлик, дивилася на мене.

— Нічого я йому не зроблю, — пробурмотіла я, — за кого ти мене маєш?

— За свою дочку, — усміхнулася мама.

Відтоді між нами встановилося щось подібне на крихке перемир’я.

Я знала: один хибний крок з мого чи її боку — і пере­мир’я розіб’ється на друзки. Мама мала рацію: я її доч­ка, тож довго не забувала й не вміла прощати.

Я помітила, що Світланка останнім часом стала якоюсь хворобливою. То на горло скаржиться, то на нежить чи кашель. Хоча на вигляд була цілком здоровою. Я не відразу допетрала, що вона скаржиться на здоров’я, аби частіше бігати до медпункту.

— Не потрібно мене супроводжувати, — якось роздратовано промовила вона, — я ж не маленька.

— Не треба, то й не треба, — згодилась я, хоча була дещо здивована. Раніше Світланка й кроку не могла без мене ступити.

Відтоді так і повелося: майже щотижня сестра щось придумувала й бігла до медпункту.

Я не знала, що робити. З одного боку, терзали ревнощі, адже раніше між нами ніхто не стояв. А тут якийсь зайда-лікар став для Світланки дорожчим, ніж власна сестра. З другого — я ж сама недавно казала їй, що час дорослішати. Тепер нічого скаржитися. Та наш лікар — дорослий дядько. Що