Читати книгу - "Матір, Кайла Броді-Тернер"

–Іди до біса.– швидко відчиняючи двері, я влетіла всередину. Я встигла зняти сукню, переодягнутися в іншу, перевзутися й нафарбувати губи, а вона стояла там само, де я її залишила – з носом біля моїх дверей.

– Люба, ну куди ж ти? Я хотіла тобі дещо показати.

Я закотила очі. Я сволота? Дитина до мене тягнеться? Я не ціную увагу? Адже вона нічого поганого мені не зробила? Добре. Давайте поговоримо про те, чим мене так виморожує "вельмишановна" Велла. По–перше, вона "золота". Не вірите?

* Тут я покажу момент минулого четверга, коли вона перехопила мене на сходах, щоб показати чергове тупориле фото зі снепчата, вона штовхала в мене свій улюблений (до такої міри, що розбитий вщент) айфон, зі словами:*

"–Поглянь, яка я золота. "

По–друге, в неї всі закохуються. Буквально.

*А тут маса епізодів* :

"–Він у мене взагалі максимально закоханий."

"–Ну, я ж не винна, що всім подобаюся!"

"–Я нічого не роблю, вони самі закохуються."

І всі до неї підкочують, треба ж, які негідники!

"–До мене вчора мій тренер підкочував. Ледь відшила!"

"–Не повіриш! До мене підкочує мій історик."

"–Схоже до мене вже і лесбіянка підкочує."

По–третє, у кожне твоє бажання вона вліпить себе, уявіть діалог, де ви зізнаєтесь, що в захваті від лабрадорів, тоді Велла не забариться відповісти:

"–У моєї подруги є лабрадор. І він мене просто обожнює. "

Або ви скажете, що вам подобається взуття Крістіана Лобутена, я вже чую, як вона відповість:

"–Мені кузина подарувала на день народження такі. Вони з останньої колекції – так і валяються. Мені, звісно, гарно, але вони страшенно незручні. Не раджу."

Або ще гірше: будь–яке ваше бажання вона припише собі, і виконає, не тому, що поділяє ваші інтереси, а тому, що може собі дозволити. Наприклад я дуже хочу на концерт Foo Fighters, який післязавтра буде в ЛА. І все, чекаю післязавтра її нових фоточок в інсті з концерту моєї мрії.

Ну, ви зрозуміли, так? Наша дурепа голосніша за всіх? Ну, ваша може і голосніше, але ось наша мало того, що себе в зад цілує, так ще й інших на цьому ловить. Розумієте, мені особисто її любити вкрай складно, а яким чином її люблять інші – для мене загадка століття. Загалом усе. Досить із мене Велли. Я нагнула їй триповерхового і втекла вниз.

Енді буде на роботі ще півтори години, тож я встигну зазирнути у свій улюблений магазин, а потім почекаю його в нашому кафе за рогом. Замовлю йому його улюблене м'ясо в соусі і теплий салат собі. Так я думала, коли йшла до магазину, і так само думала, коли через годину йшла до кафе. А коли помітила його на терасі, так зраділа. Знаєте, ми з Енді дуже щасливі. Я маю на увазі, ми живемо як будь–які пари, у нас є розбіжності, але є почуття, є те, що я в ньому ненавиджу, а є те, за що я жити без нього не можу. У наших стосунках за ці майже п'ять років було все, але головне – повага і чесність, ми завжди були чесними одне з одним. Уявіть собі мій гордий вираз обличчя на цій фразі, а потім, уявіть, як офіціант, що закривав вид на столик Енді, відійшов. І я помітила з ним декого до болю знайомого. Нічого такого, подумалося мені, всього лише спілкуються. Це не злочин. Я вже рішуче рушила вперед, послати її до чортової матері геть від мого мужика, але раптом Енді взяв її за руку. І я пригальмувала на півдорозі. Я частково мріяла, щоб він помітив мене, просто, щоб побачити його обличчя. А частково я сподівалася, що не помітить, просто, щоб подивитися, що він зробить далі. Серце гулко відбивалося в грудях. У роті пересохло. Я просто чекала подальших дій. Велла, із самовдоволеною посмішкою поклала голову йому на плече, вони про щось воркували, він обійняв її за плече і втупився в неї, чекаючи, коли вона підніме голову. Вона зробила це, їхні погляди зустрілися, і він без зволікання поцілував її. У моїй голові після, звісно, похоронного маршу за нашими стосунками, пронеслося торнадо. Сумбурні думки вилися навколо мене, як надокучливі комахи, у горлі клубок, а серце так схопило, ніби до нього прив'язали камінь і жбурнули з урвища. Я розвернулася. Мені хотілося заплакати, хотілося піти потріпати повію за волосся. А потім й іншу повію, з якою я зустрічаюся п'ятий рік.

Я навіть кілька разів розвернулася, збираючись здійснити свої найтемніші наміри. Але, ні. Ні–ні–ні–ні. Можна ж потішити себе, вислуховуючи його пояснення, або намазати клеєм її улюблену маску для обличчя. Помсту ж подають холодною, так? Потрібно просто трохи видихнути. Напевно. Зараз тремтіли руки. Я не могла чекати. Не могла чекати, не могла продовжувати бути обдуреною. Я хотіла кричати на весь світ, що знаю, який він, Ендрю Стівенсон – блудливий прутень. Хотіла, крикнути йому у вуха так, щоб із них кров ринула, про те, що я знаю, що він накоїв. Як ну, як люди роками живуть, виношуючи плани помсти? Як, якщо кинути йому в пику його ж лайно мені хочеться вже в цю секунду? Як, якщо я насилу змусила себе розвернутися спиною (буквально) до його (майже, але нехай буде так) зради? Ну, звісно. Ви все правильно зрозуміли. Моє життя було цілком нормальним. І зіпсував його невментозний мужик. Так, ось тільки це мій мужик. Або був моїм. З яким я промучилася майже п'ять років (гаразд, не всі, але останні роки два точно). Я йшла, шкодуючи, що не захопила навушників, і мріючи, щоб сльози забралися назад у мої очі. Сльози гніву. Як же це жалюгідно. Так, кидайте в мене каміння, кажіть мені, що поцілунок не зрада, і будете, напевно, праві. Але, скажіть чесно. Вам би дозволило почуття власної гідності і поваги до себе і свого партнера, просто так, з ніхрена цілуватися з кимось ще? Вам би було приємно, якби ваш хлопець або дівчина вчинили так з вами? Адже за великим рахунком, нам боляче не стільки від тілесної зради, скільки від душевної. Від того, що людина, попри все, що між вами було, віддала перевагу іншому. Що вона, здавалося б, послана особисто вам, помислила про когось, абсолютно чужого. Дивилася на нього тим самим поглядом, цілувала його так само як вас, торкався. П'ять років, це не рік і не два. Усі, хто знав нас, говорили, що нам уже час або вбити одне одного, або одружитися. Не можу сказати, що я палаю бажанням у двадцять років вискакувати заміж, я ще при здоровому глузді, спасибі. Але й забажай цього я, він би не відмовився, та жити все життя, знаючи, що робив це він, тому що я напоумила, не хочеться. І звісно, він купить мені каблучку, оплатить сукню і подорож, і я напевно буду казати Лів, що він з ніхріна встав на коліно в центрі міста, поки ми йшли купувати йому чергові труси на день Закоханих, і освідчився. Але сама я чудово знаю, що каблучку він мені подарував і став на це бісове коліно тупо від того, що тижнем раніше я до нього під'їхала на кривій кобилині зі словами: "мені знову сказали, що нам би пора одружитися. Що скажеш, милий? Одружимося?" і він, не переводячи погляду з монітора видав без ентузіазму: "Чому б і ні. Давай." Самообман крута штука, напевно. Але не для мене. Якщо він лайняний хлопець, я чорт забирай не буду ліпити з нього Аполлона в очах інших. Ви не зобов'язані любити того, кого люблю я. А якщо я сама його придурком вважаю, що вас зупинить? Почувалася б зараз ще більшою дурепою, якби вигороджувала його в очах усіх навколо: "ой, мій Енді така намистинка, купив мені квиток до Флориди" або "уявляєш, ми пішли до супермаркету, і він сказав мені вибирати будь–яку палицю ковбаси, яку я тільки захочу! Так незручно... але я вибрала середню за ціною, звичайно, хоча я впевнена, він оплатив би і дорожче, він такий щедрий". Так, я, безумовно, була б ще більшою дурепою у своїх очах, якби я була ось такою середньостатистичною зеленою першокласницею у стосунках. Схоже це єдине, що утримує мене від істерики з вириванням волосся на голові.