Читати книгу - "Дітлахи Анансі"

Він був двадцять сьомим президентом. Тато десь роздобув коричневого костюма, і я нап'яв те одоробло. Штани довелось підкотити, а замість пуза впакувати подушку. У мене були намальовані вуса. Того дня батько сам відвів мене до школи. Переступаючи поріг, я дуже пишався собою. Решта дітей верещали й показували пальцями. Я замкнувся в кабінці у хлопчачому туалеті і розплакався. Мені не дозволили повернутись додому, щоб перевдягнутися. Довелося ходити так весь день. Було пекельно.

— Треба було щось вигадати. Мовляв, після уроків ти йдеш на костюмовану вечірку. Або можна було сказати правду.

— Угу, — багатозначно буркнув Чарлі, надувшись.

— А що сказав твій тато, коли ти повернувся додому?

— О, він аж за боки хапався від сміху. Хихотів і гиготів, ледь по підлозі не катався. А коли трохи заспокоївся, то сказав, що, напевне, ця традиція Дня Президента відмерла. І запропонував сходити на пляж, пошукати русалок.

— Пошукати... русалок?

— Ми спустилися на пляж, пішли вздовж берега, і він поводився ганебніше, ніж будь-яка людська істота на планеті — виспівував, вичовгував на піску якийсь піщаний танець, чіплявся з розмовами до людей, яких навіть не знав, яких уперше бачив. Я почувався просто жахливо. Але тато сказав, що в Атлантичному океані водяться русалки, і якщо я не ловитиму ґав і уважно їх виглядатиму, то точно хоч одненьку помічу. «Онде! — гукав він. — Бачив? Така руда бестія, з зеленим хвостом». І я вдивлявся, вдивлявся і вдивлявся, але нічого не бачив.

Чарлі похитав головою. Тоді вхопив із тарілки на столику жменю горішків і став закидати їх до рота, вгризаючись із такою люттю, наче кожен із тих горішків був непозбувною ганьбою двадцятилітньої давнини.

— Ну... — життєрадісно відказала Розі, — мені здається, це дуже мило, твій тато — нічогенький фрукт! Треба запросити його на весілля, він стане справжньою душею вечірки!

Вдавившись бразильським горіхом, Товстун Чарлі пояснив, що поява такої «душі вечірки» на власному весіллі — це остання річ, якої комусь могло б забажатись. Запевнив, що не має сумніву, що його тато — й досі найбільше посміховисько на всьому божому світі. Додав, що геть не страждає через те, що кілька років не бачив старого козла, і вважає, що покинути тата, переїхати до Англії і поселитися в тітки Аланни — найкраще рішення в житті його матері. Закріпив Чарлі своє твердження запевненням у тому, що хай він буде проклятий, двічі проклятий або навіть, можливо, тричі проклятий, якщо дозволить запросити батька на весілля. Ба більше, підсумував він, те, що батька не треба запрошувати, тішить його в їхньому весіллі чи не найбільше.

Тоді Товстун Чарлі побачив вираз обличчя Розі та крижаний проблиск у її зазвичай дуже прихильному погляді, і поспішив виправитись: мовляв, він мав на увазі, що незапрошення батька є другою за найкращістю весільною втіхою, але було вже надто пізно.

— Просто змирись із цим, — відрубала Розі.— Зрештою, весілля — це чудова оказія зламати стіни і звести мости. Це твій шанс дати йому знати, що ти на нього не ображаєшся.

— Але ж я ображаюся! — заперечив Товстун Чарлі.— Сильно.

— У тебе є його адреса? Чи номер телефону? Напевне, варто йому подзвонити... Листівка — якось надто безособистісно, тим паче коли твій єдиний син одружується. Ти ж його єдиний син? У тебе немає його імейла?

— Так, єдиний. І ні, не маю зеленого поняття, є в нього імейл чи ні. Напевне, ні. — О так, думав він. Листи — це чудово. Листи можуть, скажімо, загубитись на пошті.

— Добре, але ж у тебе мусить бути адреса чи телефон.

— Ні, — чесно відказав Чарлі. Може, його батько переїхав. Він міг виїхати з Флориди в якусь місцину, де в людей немає телефонів. І адрес теж.

— Ну а в кого є? — Розі уривався терпець.

— У пані Гіґґлер, — промурмотів Чарлі. Вся його войовничість кудись поділася.

— Хто така пані Гіґґлер? — мило всміхнулася Розі.

— Подруга сім'ї. Коли я ріс, мешкала по сусідству.

Він розмовляв із пані Гіґґлер кілька років тому, коли помирала його матір. На мамине прохання він зателефонував пані Гіґґлер, щоб та передала вісточку татові Чарлі і попросила того вийти на зв'язок. За кілька днів, коли Чарлі був на роботі, на його автовідповідачі залишив повідомлення чоловік, чий голос він не сплутав би ні з чиїм, хоч він і звучав постаріло та трохи п'яно. Голос належав батькові.

Той сказав, що зараз не найкращий час, і що справи змушують його залишитись в Америці. Тоді він додав, що, як не крути, мама Чарлі була, до дідька, прекрасною жінкою.

За кілька днів до лікарняної палати доставили букет з різноманітних квітів. Прочитавши прикріплену до букета листівку, мати Чарлі пирхнула:

— Думає, що легко обведе мене навколо пальця? Щось цей паскудник замислив, точно тобі кажу!

Утім, мама все ж попросила медсестру поставити букет на почесне місце біля ліжка і кілька разів перепитувала в Чарлі, чи його батько не давався чути, і чи не збирається приїхати і відвідати її, перш ніж усе скінчиться.

Товстун Чарлі сказав, що ні про що таке не знає. Він зненавидів і це запитання, і свою відповідь, і вираз материного обличчя, коли він сказав, що ні, батько не приїде.

Найгіршим, на думку Чарлі, був день, коли насуплений низенький лікар відвів його вбік і сказав, що тепер вже недовго зосталося, його мама швидко згасне, і наразі питання лише в тому, щоб зробити її останні дні втішними.

Товстун Чарлі покивав і пішов до матері. Вона саме тримала його за руку і питала, чи не забув він заплатити за опалення, коли з коридору долинув якийсь шум. І то були тупотіння, грюкіт, вистукування, цигикання, терленькання, дзенькіт і торохкання, недоречні в лікарняних коридорах, де на стінах висять таблички з проханнями дотримуватись тиші, а послух цьому правилу забезпечують крижані погляди медсестер.

Звук гучнішав.

Товстун Чарлі на мить подумав, що то якийсь теракт. Натомість матір на цю какофонію слабенько усміхнулась і прошепотіла:

— Жовта пташинка.

— Га? — Товстун Чарлі відчув, що геть перестає щось розуміти.

— Жовта пташинка, — гучніше і чіткіше сказала мама. — Пісня, яку грають.

Товстун Чарлі підійшов до дверей і визирнув.

Коридором, ігноруючи заперечення медсестер і витрішки пацієнтів у піжамах та їхніх родичів, крокувало щось схоже на дуже невеличкий джазовий гурт із Нового Орлеана.