Читати книгу - "Вільні, Foma"

     Я звернув в протилежний бік. Ще з перехрестя, де трамвай уходив в напрямку Старого Міста, звідси починав виднітися міст, що стояв над Влтавою. 

     Комунізм — зґвалтована уявою ідея рівності. Чим російський комунізм відрізняється від німецького нацизму? Усі навʼязуючи свою ідеологію погубили мільйони життів. В усіх ідея рівності, припускала смерть не погідних. Смерть тих, хто на думку ідеологів був не вартий такої принизливої сторінки в історії — жити свободно там, де вимагалися рамки зґвалтованої етики, навʼязаних законів. Проповідували закони пекла там, де вільні будували рай. Багатомільйонний голодомор, ненависний голокост. Різні національності сприймаються по різному, але зрештою смерть одних означала честь і гідність для інших. Її муштрували неправдою, щоб правда стала незграбною ідеєю, покинутою на прокляття надії.

     Хто мав право вимагати ціну за життя? Але ніхто і досі не перечить темряві запалюючи найменшу свічку, щоб грітися нею в кімнаті не знаючи, що в зимку треба поставити її за стіл нації, за стіл людства, за стіл свободи, та і там вже нікого не буде, адже спалене при світлі ніколи не принесе тепла в темряві.

     Я вийшов на міст з якого було видно Карлів міст, і майже все лице Праги. Вздовж річки тягнулися всі її найвідоміші памʼятки. Холод бив в обличчя, ховав красу столичного міста. В кінці мосту я зауважив на воді пліт з українським прапором.

     Я перейшов на інший бік і почимчикував у Старе Місто. Навколо проїздили машини з українськими номерами, повсюди у вікнах весіли українські прапори. В крамничках на стелажах виднілись яскраві іграшки з українською символікою, прапорці, та пивна атрибутика з українськими гербами. Це не могло не розігрівати спогад про плачевну долю емігрантів з України. Про її громадян які лишилися на далекій Україні. В мені змішались радість і гордість, та водночас нетямущий біль і глибока печаль за країну, чий народ керувався любовʼю і свободою. За дім де святий дух вирував між людьми і надихав жити. Зараз тут стало так сумно, що душа вже не припиняла зблідло нити у вічній тривозі.

     Пройшовши з десяток барів я пройшов квартал і побачив вивіску навчальної установи. Я зайшов всередину. Бар! Чи в них і в навчальних закладах барні стійки?

     — Добрий день. Університет. Як пройти? — змішав я чеську і англійську, підводячи все це жестами.

     — Вийдіть на вулицю, і відразу ж заверніть у підʼїзд. Там не до ходячи до ресторану будуть двері праворуч. Вам туди. — Англійською, милозвучним тоном відказала молода чешка.

     — Дякую.

     Я вийшов і пройшов як було сказано. Там висіла маленька вивіска з назвою університету. Піднявшись на другий поверх я зайшов у коридор, де майже нікого не було.

     — Заходьте. — Пролунало з напівзачинених дверей.

     В кімнаті сидить молода дівчина, усміхається.

     — Зараз до вас підійдуть. — Сказала вона російською і кудись втекла.

     — Вітаю. — В кімнату зайшла знайома мені жінка, — сьогодні мусите зʼїздити в центр біженців. Перед цим, — вона дістала якийсь папер і дала мені в руки, — поїдете в гуртожиток на 9 трамваї. Локацію я вам кинула. В центр потрібно встигнути до 3. Якщо сьогодні не зробити, то може бути нарахований штраф.

     — У вас ще два дні є, тому все гаразд. — В кімнаті зʼявився якийсь чоловічок.

     — Ви так гадаєте?

     — Так. Не хвилюйтесь через це, — сказав він і удалився в інший кабінет.

     — Це директор цього закладу. — Підсумувала жінка. — Ну, що ж. В будь-якому разі, зараз поїдьте в цей гуртожиток. Дайте їм цей лист, і нехай затвердять вас. Тоді можете їхати в центр біженців.

     Я подякував і вийшов. На картах показувало, що пішки я там буду аж за дві години, тому я прийнявся шукати 9 трамвай. На вулицях вже було людно. Відшукавши звідки вони йдуть і куди, я за 5 хвилин дістався трамваю. Виявилось, що він зупинявся прямо біля торгового центру.

      Через дорогу навпроти, я побачив випічку біля якої хиталась шеренга. Я став в чергу, і заплатив 9 крон за два пиріжка. Чи то спогади про Київ, чи вона дійсно була смачною?

     В трамваї майже не було людей. Я швидко заплатив за проїзд приклавши телефон, і отримав свій талон. Пробиваючи його я побачив як на задньому сидінні сидів якийсь чоловік. Сивий дід, явно переживши не легкі роки дивився на мене з підозрою. В нього була куртка кольору хакі, і військові берці. Не звернувши уваги я сів на найблище місце і закимарив.

     За секунду прокинувся, коли всередині трамваю було порожньо. Карта показувала, що виходити мені на наступній. Відчуваючи приплив тихого стурбованості, я підвівся з місця, милуючись видом у вікні, розуміючи, що найближчі пів року житиму тут.

     Ззовні дуло морозняним холодом. Закутавшись, я перейшов дорогу і попрямував в бік гуртожитку.

     — Вітаю.

     У відповідь я отримав скорочене невдоволенням  обличчя.

     — Прага 6, 1091 номер. Не підскажете як пройти? — невпевнено не відставав я.

     Ледь повеселішавши на обличчі старенька пані відказала:

     — Он же він. — Недовірливо глянула на мене і пішла  далі не оглядаючись.

     Попереду стояв великий будинок який радше скидався на готель, а не студентський гуртожиток.