Читати книгу - "Вільні, Foma"

     Я геть не хотів щоб мене розпитували про такі буденні дрібниці, адже думав про своє.

     — Сказали, що на цих вихідних знайдуть гуртожиток. І, ще допомогли встановити тутешню сім-картку.

     — Далеко звідси?

     — На правому березі. Кілометрів 7 звідси.

     — Ти на трамваї добирався?

     — Пішки.

     — Ти б собі взуття купив, це ж тому мозолі натирає. Тоді зовсім не зможеш ходити.

     — Та ні, все добре. Пішки природа відрізняється. На трамваї геть не те. А так поки по мосту пройдеш, скільки всього побачиш! І Карлув міст, і Вишеград, і той далекий, як його… Празький град. Все місто як на долоні.

     Я не був надто щасливий, вірніше сказати — зовсім. Адже щосекунди перебуваючи тут відчував себе зрадником. Поки в Україні війна, я втік кудись в іншу країну. Поки одні воюють за єдину — незалежну, я проводжу безтурботні екскурсії містом, яке по суті своїй мені зовсім не цікаве.

     Я зауважив, що моя печаль розходилась кімнатою, і щоб загодя уникнути зайвих емоцій, я спробував швидко змінити тему:

     — Ви коли плануєте їхати? — щойно задавши запитання — збагнув, що зморозив дурницю.

     — Ми тобі вже набридли, так?

     — Причому тут, цікавлюсь, щоб дізнатись у поляків, чи зможуть вони вас ще раз прийняти. Не будете ж ви від самої Праги в Київ їхати.

     — Та перестань, чого нам в них залишатись? Я ж їх не знаю.

     — Ми там ніч переспали. Гадаю, цього більше ніж досить щоб бути знайомими.

     Я в котре відчув, що поводжусь не правильно. Хто зна скільки ми не побачимось? А я поводжуся як скупий дід.

     Що зі мною? Мені було не весело, що я не вдома, і ще сумніше, що не мав жодного уявлення щодо мого повернення.

     Я дивився на свою матір, і уявляв як вона повернеться в Україну. Зараз з її голосом я повʼязував усі спогади, які наздоганяли мене.

     — Ди вже дочитав?

     — Завтра дочитаю. — Я відклав Орвела в бік і забрав останній шмат ще теплої піци. Поклав на верх скибку ковбаски і разом проковтнув. — Уся правда в книгах, але ми її не розуміємо.

     — Тенденція новітніх технологій вбиває в нас освідченість.

     — Росіяни гарний приклад людини, яка втратила нить розвитку.

      — Вони все розуміють, просто ненавидять виходити за рамки комфорту.

     — Їм рамки, а для нас рамка, їм комфорт, для нас — смерть.

     — Вони не варті зрівняння.

     — А чим я кращий від них? Поїхав з рідної країни поки тисячі таких як я віддають життя.

     — Тобі лише 19! Давай не будемо!

     Трохи ще посидівши розглядаючи новини, я з розбавленим серцем вклався на ліжко, і швидко заснув.

     Думки розвіялись холодним струмом холодних почуттів. Життя має продовжуватись, щоб продовжилась його ідея. Сум розплющував мене зсередини.

     Європейці пишаються рівнем своєї досвідченості. Але коли не так давно прожита історія добігає кривавого відображення в сучасному світі, з усіма властивостями  війни, це зовсім нікого не зворушує. Усі все забули? Чи просто не хочуть згадувати? Поки люди гинуть за те, щоб бути частиною людства, з єдиною примхою — свободи, ваш жебрачний на дух — всесвіт, — дає задню, і геть не спроможний припинити, чи хоч якось зарадити людям, яких давно не цікавлять проблеми консолідації суспільства, адже цікавить їх суто виживання.

     Я прокинувся в холодному поті. В кімнаті ще було темно. На годиннику висіла 5.

     Прийнявши холодний душ, я одягнувся і вийшов з готелю. На вулиці лише деінде чувся гул вразливих двигунів. Холодний вітер бадьорив своїми тендітними запахами світанку. Я підійшов до світлофора, дочекався зеленого кольору навпроти, і рушив. Переступаючи широкими кроками, я не встиг дійти до половини як загорівся червоний. Праворуч стояв приготельний таксист. Схоже він стояв там досить давно, боячись залишити свого німця, адже тремтів він без всякого тиску.

     На вулицях почали зʼявлятись люди. Всі вони виглядали кумедно у не своїй, серйозній натурі. З недавніх пір мені стало кришталево зрозуміло, як люди печуться за свої образи. Війна стерла шар неіснуючої особистості з людей. Зрештою, ті що залишись — зрослися зі своїм образом без світла всередині.

    Я пройшов 10 кварталів слідуючи трамвайній лінії. Ліворуч від мене був монумент в памʼять про війну на далеких теренах України — синьо-жовтий танк, напівзакопаний в землю. Він виглядав місто, де ніхто не чув вибухів від снарядів.

     Далі я йшов з винуватим пригніченням від власної безпечності. Яка ціна моєї свободи? І чому саме я мушу ходити вулицями, де всі збайдужіли до європейських реалій, хоч і все, як їм здається — знають? Чи не знають? Ніхто не хоче нівечити свою безтурботну печаль, але безпека днів наших, все ж залежить від нещастя людей, про яких щасливі не думають. Вони не обирали народжуватись, не обирали вмирати. Вони живуть щоб радіти. Щоб щастя наше було ціннішим цинічних цінностей давно загублених душ.

     Ліворуч зʼявився ще один монумент присвячений  Росії. 7 бронзових статуй по мірі віддалення — розщеплювались — зникали на очах, аж до останнього — майже безтілесним опудалом людини. Всі вони стояли тут в памʼять комунізму і його нащадного духу — рабства великої ідеї рівності і справедливості в злиднях моральних цінностей. Їх проголошували скаженим потягом націоналізму, в якому усі народи — ешелон єдності і рівноправʼя, та зрештою це була боротьба між духом свободи і гаслом його цинічної цнотливості.