Читати книгу - "Тінь та кістка, Лі Бардуго"

Жінка в червоному заціпеніла, та вже за мить поступилася:

— Так само, як армія короля.

Юнак у багряному всміхнувся й уклякнув перед дітьми. Він лагідно сказав:

— Коли листя змінює колір, хіба ви називаєте це магією? А коли поріжете руку, а потім вона загоюється? Чи коли ставите на плитку горщик води і вона кипить, хіба ж це магія?

Мал, вибалушивши очі, похитав головою.

Аліна насупилася й відповіла:

— Закип’ятити воду може будь-хто.

Ана Куя роздратовано зітхнула, але жінка в червоному засміялася.

— Правду кажеш. Будь-хто може закип’ятити воду. Але не будь-хто може займатися Малою Наукою. Саме тому ми приїхали, щоб перевірити вас. — Вона повернулася до покоївки. — А тепер залиште нас.

— Заждіть! — вигукнув Мал. — Що станеться, якщо ми гришники? Що з нами буде?

Жінка в червоному опустила погляд на дітей.

— Якщо один із вас гриша, а вірогідність цього мізерна, це щасливе дитя вирушить до спеціальної школи, де гриш вчать користуватися своїми талантами.

— У вас буде найвишуканіший одяг, найвишуканіша їжа, все, чого заманеться вашому серцю, — додав юнак у багряному. — Вам цього хочеться?

— Це найпрекрасніша можливість служити вашому королю, — додала Ана Куя, застигнувши на порозі.

— Безумовно, — задоволено погодилася жінка в червоному, бажаючи помиритися.

Дівчинка з хлопчиком перезирнулися; дорослі не надто уважно спостерігали за дітьми, тож не бачили, як мала потягнулася, щоб стиснути другову руку, і не помітили погляду, що промайнув між ними. Герцог одразу впізнав би цей погляд. Він багато років провів у спустошених прикордонних північних землях, де села перебували у вічній облозі, а їхні мешканці воювали, майже не одержуючи підтримки від короля чи когось іншого. Він бачив босу жінку, що застигла на порозі своєї домівки, повернувшись обличчям до шеренги багнетів. Він знав, які на вигляд чоловіки, котрі захищають свій дім, не маючи в руках нічого, крім каменюки.

Стоячи на краєчку залюдненої дороги, я дивилася на безкраї поля й покинуті ферми Тульської долини та вперше побачила Тіньову Зморшку. Мій полк опинився на відстані двох тижнів ходьби від військового табору в Полізнаї; над головою сяяло осіннє сонце, проте варто мені було побачити імлу, що брудною плямою розтягнулася небокраєм, як шкіра під плащем взялася сиротами.

Кремезний солдат врізався в мене ззаду. Я заточилася й мало не полетіла долілиць у дорожню багнюку.

— Гей! — гукнув солдат. — Дивись, куди преш!

— Чому б тобі не дивитися на свої тлусті ноги? — кинула я, й мені навіть трохи полегшало від подиву на його плескатому обличчі.

Люди, передовсім високі чоловіки з велетенськими рушницями в руках, не очікують, що до них пащекуватиме хтось такий кістлявий, як я. І, почувши мене, вони завжди видаються трохи приголомшеними.

Утім, солдат швидко перетравив новину й нагородив мене масним поглядом, поправляючи наплічник, а потім зник поміж каравану коней, людей, екіпажів та фургонів, що розтікалися з горба долиною біля його підніжжя.

Я пришвидшила крок, намагаючись зазирнути туди, де натовп рідшав. Жовтого прапорця з екіпажа інспектора я не бачила вже кілька годин і знала, що відстала.

Крокуючи, я всотувала зелені й золотисті аромати осіннього лісу, а лагідний вітерець підштовхував у спину. Ми рухалися вздовж Ві, широкої дороги, що колись сполучала Ос Альту з заможними портовими містами на західному узбережжі Равки. Але все це було до появи Тіньової Зморшки.

Десь посеред юрби хтось співав. «Співи? Який ідіот співає дорогою до Зморшки?» Я знову глипнула на пляму на горизонті та стримала дрижаки. Тіньову Зморшку мені доводилося бачити на багатьох мапах — чорний рубець, що відрубав Равку від єдиного узбережжя, залишивши її без виходу до моря. Іноді її зображували у вигляді плями, а подекуди просто вицвілою безформною хмаркою. Ще були карти, на яких Тіньова Зморшка нагадувала витягнуте вузьке озеро й була підписана своєю іншою назвою Неморе, що мала б заспокоїти крамарів та солдатів і заохотити їх до переправи.

Я пхикнула. Напевно, це могло надурити якогось тлустого крамаря, але мене аж ніяк не заспокоювало.

Напружившись, я відірвала погляд від моторошної імли, що висіла вдалині, й узялася розглядати зруйновані ферми Тули. Колись ця долина славилася найзаможнішими у Равці маєтками. Нещодавно в цих краях фермери вирощували врожай, а у зелених полях паслися вівці. А потім краєвид зіпсував чорний рубець, просіка майже непроглядної, наповненої жахіттями темряви, яка щороку дедалі більшала. Куди поділися фермери, їхні стада, їхні врожаї, їхні будинки та родини, ніхто не знав.

«Припини, — суворо сказала я собі. — Ти тільки псуєш усе. Люди роками перетинають Зморшку… зазвичай з велетенськими втратами, та все ж». Я глибоко вдихнула, змушуючи себе заспокоїтися.

— Не варто непритомніти посеред дороги, — сказав мені на вухо чийсь голос, а важка рука лягла на плечі й потиснула їх.

Підвівши погляд, я побачила знайоме Малове обличчя й усміхнені яскраво-блакитні очі; хлопець підлаштовувався під мій крок.

— Ну ж бо, — підбадьорив він. — Ставиш одну ногу перед другою. Ти знаєш, як це робиться.

— Ти втручаєшся в мої плани.

— Ой, серйозно?

— Так. Зомліти, бути затоптаною і з ніг до голови вкритися синцями.