Читати книгу - "Холодне Сонце, Артур Сіренко"

                 «О, тінь моя – стара змія…»
                                                  (Гійом Аполлінер) 

У краю сліпих кипарисів*,
Що здіймають свої гілки-руки
До порожньої байдужої синяви,
Розмовляю з плазунами-тінями:
У кожному оці змії лускатої
Бачу відображення Галактики – 
Ніби то не сіль розсипана, 
А ріка: досі майструю човен,
А вже присмерк, вже сутінки:
Куди плисти під чорним вітрилом, 
Якщо померло саме очікування,
Якщо на березі Стіксу хатинка Пандори – 
Синьоокої швачки пустель.
Всі ріки плинуть – 
Навіть ця біла ріка – Галактика,
Тільки впадають в Стікс, 
Що океан Забуття напоїти не може.
Місто, де невмирущий алхімік-ліхтарник 
Споглядає щоночі череп фанатика, 
А подерту свиту днів Поліфема  
Латають крикливі вивільги** – 
Птахи сваволі й воскових свічок:
Лаври цвітуть за вікнами***,
А днів напророчених чекати годі, 
Чаша наповнена, а ми бачимо Небо,
Відображене ненароком чи то необачно, 
Зазираємо в неминуче, а воно пелюстками
Глоду****. 

Примітки:
* - вони (кипариси) ще вміють мовчати. Приємно говорити з деревами, що забули слова. 
** - вивільги, плетучи свої гнізда, зашивають дірки в тканині буття, отвори в часопросторі, в які може провалитися світ. Доки є ці золотисті птахи, Сонце буде світити.  
*** - Гійом Белібаст колись сказав: «Через сімсот років лавр знову зацвіте». Сімсот років минуло, а «Добрих людей» (Bons Hommes) не видно… 
**** - Пандора не користувалась парфумами, але весною вплутала в своє чорне волосся квіти глоду.