Читати книгу - "Маленька Відьма та Кір"

Поки мама поралася з колесом, Маринка стояла поруч і озирала навколишні краєвиди. Нові Осокорки нічим не вирізнялися з-поміж інших нових районів. Таких Марина бачила багато. Тому її увагу привернув кіт. Він сидів неподалік і дивився на дівчинку зеленими очима.

Кіт був великим. І чорним. Власне, він був не зовсім чорним. Чорні смуги на боках сусідили зі світлими. Кіт дивився на дівчинку так, наче намагався загіпнотизувати її.

— Все, доню, поїхали далі, — покликала мама.

— Поглянь на того кота — справжня пантера! — показала дівчинка.

Мама озирнулася.

— Схоже на те, — згодилася вона. — І який поважний!

Кіт неначе зрозумів, що мова йде про нього, бо раптом підвівся і, гордо задерши пухнастий хвіст, попрямував до кущів.

— Задавака! — кинула мама йому услід.

Маринка з мамою сіли в автомобіль і поїхали далі.

В’їхавши у двір свого нового будинку, вони заходилися діставати з багажника свої сумки. Зненацька дівчинка вигукнула:

— Ма, поглянь — той кіт вже тут!

Мама подивилася на чорного кота, який сидів біля їхнього під’їзду, і засумнівалася:

— Напевно, це просто схожий кіт. Усі вони схожі один на одного… особливо чорні.

— Ні, це той самий кіт, я впевнена! — запротестувала Маринка.

— Нехай буде й так, — згодилася мама. — Він біг за нашою машиною і навіть випередив нас.

Але тут сталося таке, що їх обох неабияк здивувало.

Варто було їм зайти до під’їзду, як кіт щось промуркотів і обігнав їх. Він першим ступив на сходи і, озираючись на прибулих, пішов попереду. Збоку могло видатися, що він показує їм дорогу.

— Ма, він вирішив стати нашим провідником! — вигукнула Маринка.

— Мабуть, хоче заробити на віскас, — пожартувала мама.

Кіт вивів їх на сходовий майданчик, зупинився біля дверей квартири і вимогливо нявкнув.

Мама з донькою вражено втупилися в нього.

— Він що, знає, де ми будемо жити? — нарешті знайшлася Маринка.

— Буває ж таке!

— Мамо, візьмімо його до себе! — заторохтіла Маринка. — Я читала, що в американців є повір’я: коли до нової квартири запроситься чорний бездомний кіт, його треба обов’язково впустити. Інакше в ній не буде щастя.

— По-перше, я не впевнена, що він бездомний, — зауважила Тетяна Григорівна, дістаючи ключі із сумки. — А по-друге, ми не в Америці живемо…

— А по-третє? — запитала Марина.

— По-третє, у нас є повір’я, що в нову квартиру першою потрібно пускати кішку.

Кіт зневажливо пирхнув. І це переконало Тетяну Григорівну. Вона відчинила двері і покликала кота:

— Ну, заходьте, пане високошвидкісний коте!

Здавалося, кіт тільки цього і чекав: він гордо увійшов до помешкання і заходився діловито обнюхувати всі кутки.

— Схоже, він вже почувається господарем, — посміхнулася мама. — Гаразд, нехай поки що поживе з нами.

— О мамо, дякую! — вихопилося у Маринки.

— Тільки врахуй, доню: якщо знайдеться господар кота, то його доведеться віддати.

— А якщо не знайдеться?

— Якщо не знайдеться, то тоді й говорити немає про що. Втім, ще невідомо, як він вирішує проблему з туалетом.

Але кіт і тут здивував: він одразу прочинив лапою двері туалету і, стрибнувши на унітаз, покришка якого була піднята, своїми подальшими діями довів, що може користуватися і людським туалетом.

— Убив. З маху, — щиро зізналася мама доньці. — Не кіт, а якийсь циркач. Мені вже жаль віддавати його, якщо раптом його господар з’явиться.

* * *

Господар тварини не з’явився. Кіт продовжував поводитися досить пристойно. Крім того, він ще раз здивував маму, а з нею і Маринку. Коли йому раптом захотілося погуляти, він вистрибнув у відчинену кватирку на кухні і дістався до гілки височенного осокора, що якимось дивом уцілів під час будівництва. Тоді по стовбуру швидко спустився на землю і зник.

Треба сказати, що стрибнув кіт так, що дуже перелякав маму та Маринку: він розправив лапи, наче крила, і пролетів повітрям близько десяти метрів. Так стрибають тільки білки-летяги. Марина якраз вчора ввечері дивилася про них передачу по каналу Діскавері.

Вони кинулися надвір, але за котом вже і слід пропав. Смутні та невеселі, повернулися вони додому. І яким же було їхнє здивування, коли вони побачили кота, що з байдужим виглядом сидів на відчиненій кватирці!

— Здається, він нам натякає, що кватирку для нього потрібно тримати прочиненою, — здогадалася мама.

Потім поглянула у вікно і додала:

— А дерево не просте. Старий осокір, або чорна тополя. Та й кіт у нас не зовсім кіт, а якась білка.

Єдиним ускладненням, пов’язаним з котом, було те, що він категорично відмовлявся відгукуватися на всі запропоновані йому клички: реагував лише на слово «Кіт».

— Ну і нехай собі буде Котом, якщо йому так подобається, — сказала мама, махнувши рукою.

Кота вирішили відвезти до ветеринара. Той спокійно сприйняв поїздку в автомобілі та огляд ветеринара, який сказав, що йому всього рік і, судячи зі всього, він кілька місяців прожив поза домом. Тож його слід деякий час погодувати молоком та сирими курячими яйцями.

Дізнавшись, що Кіт кілька місяців блукав вулицями, Марина з мамою полегшено зітхнули — малоймовірно, що в цьому разі у Кота з’явиться господар. Бо, коли на те пішло, за ці кілька днів вони вже неабияк прив’язалися до нього.

Суєта, пов’язана з переїздом і появою Кота, потихеньку вщухла, і потяглися звичайні будні.

* * *

Маринка готувала домашку. Кіт з підвіконня уважно спостерігав, як дівчинка виводить щось у зошиті.

Але з домашнім завданням не ладилося — сусіди зверху недавно вселилися і вже третій день гучно святкували новосілля. І все було б добре, якби вони не вмикали по сто разів одну й ту ж пісню.

— Коли ж їм вже набридне слухати одне і те ж! — якось спересердя вигукнула Маринка.

— Вимкнути? — знудьговано позіхнув Кіт.

Маринка навіть забула здивуватися з того, що він забалакав.

— А ти зможеш? — запитала вона.

— Це простіше, ніж мишу вполювати, — зауважив Кіт і різко махнув хвостом по підвіконню.

Пісня обірвалася на півслові.

— Схоже, їм таки набридло крутити одне й те саме, — сказала дівчинка.

— Ні, — заперечив Кіт. — Просто в їхньому музичному центрі блок живлення згорів.

— Твоя робота? — з підозрою поглянула на нього Маринка.

Кіт знуджено позіхнув і заходився вмиватися.

— Якось воно негарно вийшло… — невпевнено почала Маринка.

Кіт примружився:

— Не хвилюйся: музичний центр у них новий і ще на гарантії. Його за чотири дні відремонтують. А от у тебе завтра контрольна робота, і тобі до неї готуватися потрібно.

Маринку заспокоїли слова Кота. Проте питань у неї менше не стало:

— А ти з мамою теж будеш розмовляти?