Читати книгу - "Кораліна"

і комах, що маскувалися хто під листочки, хто під гілочки, хто під інших тварин, аби врятуватися від хижаків, охочих їх з’їсти. Ця програма припала їй до вподоби, але ж скінчилася вона надто швидко, а за нею пішла програма про булочну фабрику.

Час, отже, провідати тата.

Коралінин тато був удома. Батьки її працювали, щось там творили на своїх комп’ютерах, а це означало, що їм можна було хтозна скільки часу просиджувати вдома. Кожен мав свій окремий кабінет.

— Привіт, Кораліно! — не обертаючись, привітався тато, коли увійшла донечка.

— Ммм, цей дощ... — промимрила Кораліна.

— Атож, — підтакнув тато. — Відрить — як із відра!

— Та ні, — заперечила Кораліна. — Це просто дощ. Можна мені піти надвір?

— А що тобі мама каже?

— Каже: «В таку негоду ти нікуди не підеш, Кораліно Джонс!»

— Тоді й я кажу: ні!

— Але ж я хочу продовжити мої дослідження-обстеження.

— То пообстежуй наше помешкання, — запропонував тато. — Глянь сюди: ось ручка, аркуш паперу. Перелічи, скільки у нас дверей, вікон. Задокументуй усе чорним по білому. Очоль експедицію, присвячену відкриттю бойлера! І дай мені попрацювати.

— А можна мені зайти до вітальні?

У вітальні Джонси тримали дорогі (й незручні) меблі, що лишила їм у спадок Коралінина бабуся, коли померла. Кораліну туди не пускали та й ніхто туди не заходив. Тим ліпше!

— Тільки не поперевертай там нічого. І нічого не чіпай!

Кораліна сумлінно обміркувала почуте, узяла папір-ручку та й подалася досліджувати зсередини, з чого складалося їхнє помешкання.

Вона знайшла бойлер (виявився у шафці в кухні).

Полічила загальну кількість усякої обстанови (153).

Перелічила вікна (21).

Перелічила двері (14).

З усіх дверей, які вона знайшла, тринадцятеро відчинялися й зачинялися. А чотирнадцяті — великі, різьблені, брунатні дерев’яні двері в дальшому кутку вітальні — були замикані на замок.

Кораліна запитала у мами:

— А куди ведуть ті дерев’яні двері?

— Нікуди вони не ведуть, люба.

— А мають кудись виводити!

Мама похитала головою.

— Ось поглянь! — запросила вона донечку.

Мама стала навшпиньки і зняла з горішньої планки кухонних дверей кільце ключів. Обачливо почала їх перебирати, аж поки вибрала найстарішого, найбільшого, найчорнішого, найіржавішого ключа. Разом мати й донька пішли до вітальні, й там мати відімкнула тим ключем ті двері.

Вони й розчахнулися.

Таки правду сказала мама. Ті двері не вели нікуди. Вони відчинялися під цегляний мур.

— Поки все це було одним домом, — пояснила Коралінина мама, — ці двері кудись вели. А як поробили з будинку окремішні квартири, то їх просто замурували. По той бік — там порожня досі квартира, тож та сторона все ще продається.

Мама причинила двері й почепила кільце ключів на його місце над кухонними дверми.

— Ти не замкнула тих дверей! — зауважила Кораліна.

Мама стенула плечима:

— А й навіщо їх замикати? Все одно ж не ведуть нікуди.

Кораліна промовчала.

Вже й посутеніло. А з неба все так само лило, стукочучи по шибах і затьмарюючи промені фар на вулиці за прибудинковою ділянкою.

Коралінин тато облишив працю й накухторив усім обід.

— Тату! — дорікнула, скривившись, Кораліна. — Ти знову щось накухторив за рецептом!

— Це цибки цибулі й картопля, тушковані з полиновим гарніром і плавленим сиром-ґрюєром, — вибачливо пояснив тато.

Кораліна тільки зітхнула. Тоді пішла до холодильника, дістала трохи чипсів та міні-піцу й увіпхнула це в мікрохвильовку.

— Ти ж знаєш: я не люблю рецептів, — сказала вона татові, стежачи, як кружеляє її обід у мікрохвильовці й мерехтять дрібні червоні цифри на пічці, наближаючись до нуля.

— Якби ти скуштувала, то, може, і вподобала б! — дорікнув Коралінин тато, але донька похитала головою.

Тієї ночі Кораліна довго не засинала, лежачи у своєму ліжечку. Дощ ущух, і вона вже була й майже заснула, коли це щось дрібненько затупотіло: т-т-т-т-т-т! Кораліна сіла в ліжку.

А тоді щось як рррииип...

...нееее!

Кораліна вислизнула з ліжка й подивилася в коридор, але не побачила там нічого підозрілого. Пройшлася коридором. Зі спальні батьків долинало басовите хропіння (то тато) і, час від часу, тихе сонне мурмотіння (це мама).

Кораліна подумала, чи не приверзлося їй, хоч би що воно там було.

І тут щось ворухнулося.

Щось ледь густіше за тінь — і воно, мов невеличкий клаптик ночі, подріботіло через притемнений коридор. Ой, тільки б не павук! Павуки викликали у Кораліни сильний неспокій, коли не жах.

Та чорна потороча забігла до вітальні, а Кораліна все за нею, трохи нервуючись.

У цьому приміщенні панувала пітьма. Якесь світельце пробивалося лише з коридору, і Кораліна, стоячи на порозі, відкидала величезну спотворену тінь на килим вітальні: мов яка тонюсінька велетка.

Кораліна якраз подумувала, увімкнути світло чи не вмикати, коли помітила: чорна почвара помалу виткнулася з-під дивана. На мить оте воно завмерло, а тоді тихо шугнуло по килимку до найдальшого кутка кімнати.

Але в тому кутку не було ж ніяких меблів.

Кораліна увімкнула світло.

В тому кутку таки нічого не було. Нічого — тільки оті старі двері, що відчинялися до цегляного муру.

Дівчинка була певна: мама зачинила ці двері, але наразі вони були ледь-ледь прочинені. На остілечки! Кораліна підійшла до дверей, визирнула. Таки нічого — тільки мур, вимурований із цегли.

Кораліна причинила старі дерев’яні двері й повернулася в ліжечко.

Їй наснилося, як чорні примари, поковзом перебігаючи з місця на місце, аби не потрапляти на світло, нарешті зібралися всі під місяцем. Маленькі чорні клубочки з крихітними червоними оченятами й гострими жовтими зубами. І вони заспівали!

Ми дрібненькі, нас багато,

Нас багато, мала креш:

Знову будем панувати

Після тебе, як помреш.

Голосочки їхні були тонюсінькі й пискляві, а ще ледь плачливі. Від тих їхніх співів Кораліні стало моторошно.

Потім Кораліні наснилося кілька рекламок, а опісля вона провалилася у сон без сновидінь.

Розділ 2

Наступного дня дощ більше не вертався, але густий білий туман зліг на будинок.

— Піду я прогуляюсь! — заявила Кораліна.

— Не заходь далеко! — застерегла мама. — І закутайся в щось тепле.

Кораліна надягла своє блакитне пальтечко з каптуром, закутала шию червоним шарфом, а на ноги нацупила жовті гумові чоботи.

Надвір!

Міс Примула саме вигулювала своїх псів.

—