Читати книгу - "Кораліна"

Отож тепер, уже через десять років, мені часто стрічаються жінки, які розповідають мені, що саме «Кораліна» допомогла їм пережити нелегкі часи в їхньому житті. Що коли вони бували перелякані, то згадували Кораліну, й чинили так, як і мали вчинити.

І саме тому вся ця справа таки варта заходу.

Ніл Ґейман

5 грудня 2011 року

Розділ 1

Кораліна натрапила на ті двері невдовзі після того, як родина переїхала в цей будинок.

А будинок був старий-старезний. Під дахом у нього було горище, а під землею — льох, а довкола простирався здичавілий сад величезних старих дерев.

Коралінина родина купила не весь дім — надто вже він був великий. Купили вони лишень частину його.

А в тому старому домі жили-поживали й інші люди.

Міс Примула й міс Форсібілла жили у помешканні, що під Кораліниною квартирою, на першому поверсі. Обидві вони були вже старенькі-кругленькі, ділячи житлову площу з добрим десятком підстаркуватих шотландських тер’єрів, а клички в тих псів були Гаміш, Ендрю, Джок, десь-щось таке. Давно колись були панни Примула й Форсібілла акторками-лицедійками, про що міс Примула звістила Кораліну відразу ж, як тільки її здибала.

— Розумієш, Кароліно, — мовила міс Примула, перекрутивши Коралінине ім’я, — обидві ми, я і міс Форсібілла, були славетні актриси свого часу. Ми виступали на кону, люба. Ой, не дозволь Гамішу ум’яти весь фруктовий пиріг, бо заболить йому живіт — цілу ніч мучитиметься песик!

— Я — Кораліна, — виправила дівчинка. — Не Кароліна, а Кораліна!

А над Кораліниним помешканням, під самим дахом, жив схибнутий дідуган із великими вусами. Він признався Кораліні, що тренує мишачий цирк, але нікому його не показує — поки що.

— Одного чудового дня, Каролінко, коли всі мої артисти будуть готові, тоді всі-всі в цілому світі побачать чудеса мого мишачого цирку. Ти спитала, чом тобі не можна побачити цей цирк негайно? Ти ж саме про це мене просила?

— Ні, — тихо заперечила Кораліна. — Я просила вас не називати мене Кароліною. Бо я Кораліна.

— Тому тобі поки що не можна милуватися моїм мишачим цирком, — пустив повз вуха її заперечення господар горища, — що миші ще не готові, ще недосить видресирувані. А ще ж вони, як на те, відмовляються співати пісеньки, які я складаю для них. Геть усі написані для них пісні звучать у їхніх устах, неначе умба-юмба. А в білих мишей мало б виходити тоненько: та-на-на, ти-ни-ни. Чи я не тими сирами їх годую?

Кораліна йому, звісно ж, не повірила. Який там іще мишачий цирк? Вигадує старий. Те-те, півмітки плете.

Наступного дня після переїзду Кораліна пішла на розвідки.

Спершу дівчинка обстежила сад. Великий то був сад, а за ним, аж туди під паркан, простерся тенісний корт. Але ніхто в домі не грав у теніс, і паркан, яким обведено корт, світив дірками, а парканна сітка здебільшого переіржавіла й поопадала. Був там іще розарій, повний зачуханих, заїдених тлею троянд. Був іще кам’яний сад: наче хто абияк накидав сюди валунів. А он чарівне коло, але утворювали його слизькі брунасті поганки: наступиш випадком — і з ніг збиває такий жахливий сморід!

Був там і колодязь. Першого ж дня, як тільки в’їхала сюди Коралінина родина, обидві старі панни, міс Примула й міс Форсібілла, особливо застерегли Кораліну, яка небезпечна та криниця, й порадили обходити те місце десятою дорогою. А Кораліна саме для того, щоб таки точно знати, де воно, та щоб непомильно обходити лихий колодязь, і вирушила на його оглядини.

І таки знайшла його — аж на третій день: на затіненому лужку біля тенісного корту, за купочкою дерев, ледве прозирало крізь високу траву низьке цегляне коло. Колодязь був закиданий дерев’яними дошками — щоб ніхто знеобачки не шугнув туди. В одній дошці на місці вибитого сучка чорніла дірка, тож Кораліна до самого вечора практикувалася вціляти туди камінчиками й жолудями — і вичікувати, лічачи секунди польоту, аж поки вчує «плюсь!», коли кинуте сягне далеко внизу плеса.

Ще Кораліна хотіла знати, які тваринки мешкають у тому саду. Натрапила на їжака — і на зміїне линовище (але ні вужа, ні гадючки не побачила). Уздріла ще брилу, схожу на горилу, і ропуху, схожу на каменюку опуклу.

А ще там знай вигулькував якийсь зарозумілий чорний кіт: то на мурі всядеться мурлика, то на гілляці, й все на Кораліну видивляється. Але щоразу, як тільки Кораліна зробить спробу наблизитися до нього, аби погратися, котяра десь щезав. Був — і нема!

Оце так Кораліна збула свої перші два тижні в новому домі: обстежуючи подвір’я, сад і прилеглі території.

Мати наказувала їй повертатися в дім на підобідок і на обід, а ще Кораліна мусила тепло одягатися, бо літо видалося вельми холодне того року. Але хай там що і хай там як, а юна дослідниця що день Божий ішла на свої розвідки, аж поки одного дня задощило, і довелося їй засісти взаперті.

— І що мені робити? — запитала Кораліна.

— Почитай книжку, — порадила мама. — Відео подивись. Побався зі своїми іграшками. Піди понабридай паннам Примулі та Форсібіллі або ще тому мишолюбу-мішіґену на горищі.

— Ні, — мовила Кораліна. — Нічого цього мені не хочеться. Я хочу досліджувати — і край.

— Мені воно й байдуже, чим би дитя не бавилося, — відповіла на те Коралінина мама. — Аби тільки в халепу не вскочило.

Кораліна підійшла до вікна й задивилася, як падає дощ. Це був не такий дощ, під яким можна піти погуляти, а злива, мов одночасно хтось випліскував воду з тисяч відер. Це був дуже сурйозний дощ, і поки-що його сурйозна мета була ось така: хутчій перетворити сад на суп із каламутної брудяки.

Кораліна передивилася всі свої відео. Іграшки їй давно набридли, а всі свої книжки вона давно вже поперечитувала.

Увімкнула телевізор. Поскакала з каналу на канал, але там не було нічогісінько — крім балачок чоловіків у костюмах із краватками, усе про біржі, та шкільних програм. Зрештою піймала за хвіст другу половину природничої програми про щось таке, як захисне забарвлення. Поспостерігала тваринок, пташок