Читати книгу - "Шабаш на Лисій горі, Ольга Томашук"

 Подейкують, що під час своїх хороводів відьми заманюють людей до цих схронів та змушують блукати лабіринтами до кінця своїх днів.

— Я у ці катакомби не полізу! — хтось злякано вигукнув.

— А відьомські оргії?! — запитав молодик. — Може я купив цей тур тільки щоб на відьомські оргії потрапити! Цікаво ж.

— А ти знаєш, що після відьомських оргій ніхто не виживає? — запитала в нього Ліза.

Хлопець злякано на неї зиркнув та притих.

— Ліз, а може ну його. Я вже якось передумала ставати відьмою.

— Тсс, зараз ! — шикнула вона на мене. — Пане гід, будьте ласкаві, розкажіть нам про відьомські обряди. Наприклад, як звичайній дівчині стати відьмою?

Гід уважно на нас подивився, ніби оцінюючи ми вже того, чи шанси на здорове життя у нас ще є. Хмикнув. І почав розповідати.

— Є декілька варіантів. Щоб стати відьмою потрібно укласти договір з дияволом або отримати цей дар у спадок, або взяти участь у відьомському шабаші.

Ліза задоволено потирала руки.

— А що треба зробити, щоб взяти участь у шабаші?

Від Лізиних запитань у гіда почало сіпатись око. Та він взяв себе у руки та відповів.

— Ну, по-перше, ви маєте знайти місце проведення шабашу та приєднатись до учасниць цього дійства. Потім пройти обряд.

— Що за обряд? — ляпнула я і затулила рукою рота. Ну хто тягнув мене за язик!

— Жінка, що бере участь у шабаші насамперед повинна відмовитись від Бога та своєї віри. Опісля, вона має дати присягу дияволу та пройти певний обряд посвячення.

— Що за обряд? — запитала чорноволоса. Здається мені, вона налаштована серйозніше ніж Ліза.

— Після присяги дияволу, вона була повинна виконати обряд під назвою  «сороміцький поцілунок». — промовив гід ледве стримуючи сміх.

— Це як? — запитали ми усі хором.

— Поцілувати його дупу…

Усі просто вибухнули від сміху. Але хто ж знав, що смішно потім не буде!

На небі ставало все більше і більше зірок. Місяць яскраво сяяв. Ще трохи та прийде час пригод. Ліза затягнула мене у намет.

— А може ми спати ляжемо? — з надією у голосі запитала я.

— Ні! — категорично відповіла подруга. — Ти бачила ту чорняву?! Мені здається вона щось задумала.

— Ага, як і ти!

— Ми! — виправила мене Ліза. — Вдягайся. — скомандувала вона і сунула мені в руки мантію з капюшоном і довгий ніс на резинці.

Рівно опівночі ми нишком вилізли з намету та попрямували у напрямку відомому тільки Лізі.

— Я тут по сайтах полазила і знайшла де саме сьогодні буде шабаш. Зараз геолокацію увімкну, щоб не заблукати.

— От скажи мені, будь ласка, подруго, звідки в тебе стільки енергії та ентузіазму?! Га?!

— Інакше нудно жити! — проспівала Ліза та усміхнулась.

— Ну що там? Інтернет тягне? В яку сторону ідемо?

— Прямо через кущі, а на стежині ліворуч, а потім треба буде трішки піднятися у гору та обійти пагорб. І маємо бути на місці. Тільки давай тихо, щоб не привертати увагу занадто рано. І цей… ніс одягни. — сказала Ліза і з розумним виглядом поправила свій довжелезний ніс.

— Це дзьоб тукана? — не витримала я.

— Ой що ти розумієш?! Чим довше ніс, тим могутніша відьма!

Я сперечатися не стала, бо відчуваю, що цього разу Ліза образиться серйозно і на довго. Надягнула свій ніс, накинула на голову капюшон. Заховала свою усмішку і ми тихенько пішли на відьомський шабаш орієнтуючись на електронну карту.

Продираючись крізь хащі та кущі, зачіпляючи усі гілки своїми довгими носами ми нарешті вибрались до місця призначення. Вже де-не-де виднілися розпалені вогнища. З різних сторін до полум’яних вогників наближались жінки з мітлами закутані з ніг до голови у довгі плащі.

— Вимкни свій телефон. — прошепотіла я Лізі.

— От халепа! Мітли, я забула, що для повного антуражу потрібна мітла! — роздратовано сказала подруга, знову поправляючи свій довжелезний ніс.

— Ну ми ж нібито новачки, на посвячення. Може ніхто не помітить відсутність мітли? — розмірковувала я.

— Он, дивись, навіть в чорнявої є мітла. Цікаво, де вона її сховала? Я спостерігала за нею всю дорогу! Не дарма вона здавалася мені підозрілою. Прийшла на шабаш з мітлою! А питання ставила такі, ніби й не знає нічого. — обурювалась подруга.

— Може доставка? — припустила я.

Ліза важко зітхнула і закотила очі аж до неба.

— А може це магія? — почули ми голос із кущів.

— Хто тут? — вигукнули одночасно з Лізою.

З кушів, з тріскотом та зітханнями до нас виліз наш молодик з групи.

— А ти що тут  забув? — спитала я.

— Проходив повз? — відповів він запитанням на запитання.

— Зрозуміло! На оргію вирішив подивитись! — звинуватила його Ліза.

Молодик опустив очі та щось нерозбірливо пробурмотів у своє виправдання. А потім подивився на нас уважно та зареготав.

— А що це у вас на обличчях дівчата? Що з вашими носами?

Я подивилась на Лізу і зраділа, що у її руках не було мітли. Інакше б … Інакше хтось отримав би нею по своїй невгамовній голові. Ліза насупилась ще більше та авторитетно заявила⁚

— Оргій сьогодні не буде! Можемо розходитись. — і пішла в сторону лісу.

Я проводжала її здивованим поглядом, аж раптом вона обернулась, мовчки взяла мене за руку та потягнула за собою.

— Ліз, а куди ми? Ми ж збирались на шабаш, до відьом…

— Якомога далі від цього збоченця! Оргії йому подавай! Не доріс ще! Зайдемо з іншої сторони. Поки будем обходити перевіримо обстановку по периметру.

Я знизала плечима. Підняла очі догори, подивилась на сяючі, яскраві зорі та не помітила камінь. Зашпорталась і викотилась прямо до вогнища біля якого сиділо п’ять жінок закутаних у мантії. Я завмерла і перелякано дивилась на них. Вони у відповідь дивились на мене. Раптом я зустрілася поглядом з однією з них. Ба! Та то ж наша чорнява! Я зраділа та посміхнулась їй, а вона відсахнулась від мене та удала, що ми незнайомі. В мою голову почали закрадатися підозри. Що тут коїться? Невже це не акторське дійство для туристів? Я ковтнула ком, який застряг у мене в горлі та хриплим, переляканим голосом запитала⁚