Читати книгу - "Вiйна Калiбана, Джеймс С. А. Корі"

Вони рухалися дедалі старішими й вужчими коридорами, і з

часом жінці довелося йти позаду, аби дати дорогу тим, хто йшов

у протилежному напрямку. Жінка досі несла в руках малюнок

Мей, згорнувши його трубкою, щоб не пом’яти.

Доктор Стрікленд зупинився біля нічим не позначених дверей, пересадив Мей собі на інше стегно і видобув із кишені штанів

планшетний термінал. Увів щось до програми, якої Мей ніколи

не бачила, і люк відчинився — затвори різко клацнули, як це

бувало у старих фільмах. Коридор, до якого вони увійшли, був

забитий мотлохом і старими металевими ящиками.

— Ми не в лікарні, — озвалася Мей.

— Ми в особливій лікарні, — відповів доктор Стрікленд. — Не

думаю, що ти тут уже була, правда?

Мей не побачила нічого схожого на лікарню. Це місце

скидалося на один із покинутих тунелів, про які іноді розповідав

татко. Зайві приміщення з часів, коли Ганімед лише будували.

Тепер їх використовували тільки як склади. Проте тут на іншому

кінці був якийсь шлюз, і коли вони пройшли крізь нього, то там

було вже більше схоже на лікарню. В усякому разі там було

чистіше й пахнуло озоном, як у камерах знезараження.

— Мей! Привіт, Мей!

Це був один зі старших хлопчиків. Сандро. Йому майже п’ять.

Мей помахала рученятком, а доктор Стрікленд поніс її далі. Мей

почувалася краще, знаючи, що старші хлопчики теж тут. Якщо

вони тут, то, мабуть, усе добре — навіть якщо жінка поряд із

доктором Стріклендом не її матуся. Це їй нагадало...

— А де матуся?

— Ми побачимо матусю за кілька хвилин, — сказав доктор

Стрік ленд. — Але спершу треба зробити ще дещо.

— Ні! — заперечила Мей. — Не хочу.

Вони зайшли до кімнати, що трохи нагадувала оглядову, тільки там не висіли мультяшні леви на стінах, а столи не були

схожими на усміхнених бегемотиків. Доктор Стрікленд посадив

Мей на сталеву кушетку й погладив по голові. Мей схрестила

руки і насупила брови.

— Хочу до матусі, — нетерпляче наполягала Мей, гмикнувши

так само, як це робив татусь.

— Ну, ти просто тут посидь, а я подивлюся, що можна

зробити, — приязно відповів доктор Стрікленд. — Умеє?

— Гадаю, ми готові. Зв’язатися з комцентром, завантажити

і випустити.

— Я піду повідомлю. Залишайся тут.

Жінка кивнула, і доктор Стрікленд вийшов. Незнайомка

подивилася на Мей, а її гарне обличчя не мало й тіні усмішки.

Вона не подобалася Мей.

— Хочу мій малюнок, — буркнула Мей. — Це не для вас. Це для

матусі.

Жінка зиркнула на малюнок у руці, ніби забула, що його

тримала. Тоді розгорнула.

— Це матусин космічний монстр, — додала Мей.

Тепер жінка усміхнулася. Простягнула малюнок, і Мей вирвала

його з руки. Папір трохи пом’явся, але байдуже. Дівчинка знову

схрестила руки, насупилася і гмикнула.

— Тобі подобаються космічні монстри, дитино? — запитала

жінка.

— Хочу до матусі.

Жінка підійшла ближче. Від неї пахло штучними квітами, а її

пальці були тонкі. Вона опустила Мей на підлогу.

— Ходімо, дитино. Покажу тобі дещо.

Жінка вийшла, і на якусь мить Мей завагалася. Жінка їй не

подобалася, але бути самій подобалося ще менше. Мей пішла

слідом. Жінка пройшла коротким коридором, ввела код на

великих металевих дверях, схожих на старомодний шлюз, і зайшла всередину, коли він відчинився. Мей ступила за нею.

У новій кімнаті було холодно. Мей це не сподобалося. Там не

було кушетки, лише великий скляний ящик, схожий на

акваріум, у якому тримають риб, тільки без води всередині, а те, що в ньому сиділо, — не риба. Жінка жестом підкликала Мей —

і, коли та підійшла ближче, різко постукала по склу.

Те, що було всередині, підняло погляд на звук. Це був чоловік, але голий, і його шкіра не схожа на шкіру. Очі сяяли синім, наче

в його голові горів вогонь. І щось було не так з його руками.

Він потягнувся до скла, і Мей закричала.

Розділ перший. Боббі

–Ізнову Снупі вийшов, — озвався солдат Гіллман. — Мабуть, вибісив чимось свого командира.

Боббі — гарматова сержантка Роберта Дрейпер із Корпусу