Читати книгу - "Вiйна Калiбана, Джеймс С. А. Корі"

надималися за нею, мов шматина над вентиляцією.

— І не торкайся стіни!

— Пробачте, пані Керрі.

— Усе гаразд. Просто витреш її, як помиєш руки.

Дівчинка відкрила кран на повну, і кольорові завитки потекли

зі шкіри. Енергійно висушила руки, не зважаючи, що краплі

розлітаються навсібіч. Здавалося, ніби сила тяжіння змінила

напрям, тягнучи дівчинку до дверей і передпокою, а не вниз до

підлоги. Інші діти, збентежені її хвилюванням, дивились, як

Мей витирає майже всі сліди пальців зі стіни, кидає баночки

з фарбою назад у коробку і ставить ту на полицю. Халат зняла

через голову, не чекаючи допомоги від пані Керрі, й запхнула

його у смітник.

Пані Керрі стояла в передпокої з двома іншими дорослими —

матусі серед них не було. Одна з дорослих — жінка, котрої Мей

не знала — обережно тримала малюнок космічного монстра та

ввічливо усміхалася. Іншим дорослим був доктор Стрікленд.

— Ні, вже дуже добре ходить у туалет, — казала пані Керрі. —

Звісно, іноді стаються пригоди.

— Звісно, — погодилася жінка.

— Мей! — вигукнув доктор Стрікленд і нахилився так, що

майже дорівнявся до зросту Мей. — Як справи в моєї улюбленої

дівчинки?

— А де... — почала Мей, але перш ніж встигла вимовити

« матуся», доктор Стрікленд загріб її на руки.

Він був вищим за татуся і пахнув сіллю. Відхиливши Мей

назад, доктор залоскотав їй боки — так, що вона почала реготати

й уже не могла говорити.

— Дуже вам дякую, — кивнула жінка.

— Була рада познайомитися, — пані Керрі потиснула жінці

руку. — Увесь клас дуже любить Мей.

Доктор Стрікленд продовжував лоскотати Мей, доки люк до

дитсадка Монтессорі не зачинився у них за спиною. Тоді Мей

перехопила подих.

— Де матуся?

— Чекає на нас, — відповів доктор Стрікленд. — Ми відведемо

тебе просто до неї.

* * *

лезо ножа, пальмове листя ареки стирчало в усі боки з десятків

гідропонних вазонів. Широке у жовто-зелену смужку листя

диявольського плюща спадало зі стін. Темно-зелені листки

тещиного язика стриміли вгору. Світлодіоди широкого

діапазону світили біло-золотим. Татусь казав, що саме таким є

сонячне світло на Землі — й Мей уявляла ту планету як

велетенську заплутану мережу рослин та коридорів, над якими

тягнуться сонячні промені по світло-блакитній небесній стелі, й ти можеш перелізти через стіни та опинитися будь-де.

Мей поклала голову на плече доктора Стрікленда, дивлячись із

його спини на рослини, які вони проминали, і називаючи

кожну. Сансевієрія трипучкова. Епіпремнум золотавий. Татусь

щоразу всміхався, коли Мей їх правильно називала. Роблячи це

сама для себе, дівчинка почувалася спокійніше.

— Ще? — запитала жінка.

Вродлива, але її голос не подобався Мей.

— Ні, — відповів доктор Стрікленд, — Мей тут остання.

— Хризалідокарпус жовтуватий, — продовжила Мей.

— Добре, — кивнула жінка, а потім знову тихіше: — Добре.

Що ближче вони були до поверхні, то вужчими ставали

коридори. Старі переходи здавалися бруднішими, хоча в них

насправді не було жодного бруду. Просто потертіші. Коли бабуся

та дідусь Мей прилетіли на Ганімед, вони жили серед

приміщень і лабораторій близько до поверхні. У ті часи не було

нічого глибше. Там, нагорі, повітря мало дивний запах, і вентиляцію не вимикали, вона постійно гуділа й торохтіла.

Дорослі не розмовляли одне з одним, але час од часу доктор

Стрікленд згадував, що з ними Мей, і ставив запитання: Який

у неї улюблений мультик на каналі станції? Хто її найкраща

подруга в дитсадку? Чим вона того дня пообідала? Мей чекала

інших запитань — тих, що він завжди ставив опісля, — і вже

приготувала від повіді.

«У тебе шкрябає в горлі?» — «Ні».

«Ти спітніла, коли прокинулася?» — «Ні».

«Чи була цього тижня кров у твоїх какашках?» — «Ні».

«Ти пила свої ліки щодня, двічі на день?» — «Так».

Але цього разу доктор