Читати книгу - "Нічний репортер"

— Висипаю, — сказав я, вмощуючись у кріслі і виймаючи записника. — Мене цікавить Томашевич. Колись, як з’ясувалося, ти ним займався.

Він здивовано глянув на мене:

— Цікаво, хто тебе про це поінформував?

— Знаєш, у нас, репортерів, трапляються цілком несподівані контакти. Я не знаю, хто цей чоловік, але оскільки наш редактор зобов’язав нас копати довкола всіх кандидатів на посаду президента міста, то підказка незнайомця якраз в пору. Чому б і не з’ясувати шлях стрімкого злету Тимошевича до вершин?

— А моя інформація тобі потрібна, звичайно ж, не для того, щоб його оспівати. Хочеш його скинути з вершин? Ма­єш якісь особисті порахунки?

— Ні, нічого такого. Здається, там не все чисто з його кар’єрою.

— Господи! Та таких, у кого не все чисто з кар’єрою, сотні. Але чим я тобі допоможу? Я займався ним шість років тому. Після того більше ніколи не мав нічого з ним спільного. Невже тобі така давня інформація чимось допоможе?

— То був початок його кар’єри. Шість років тому. З чогось треба починати. Я хочу рухатися з того пункту.

— Але слухай... — він розвів руками, — в мене відтоді не збереглося жодного матеріалу. А з пам’яті...

— Ну, про свою пам’ять прошу мені не нарікати, якщо ти міг цілу годину рецитувати Овідія латиною.

Він усміхнувся — йому було приємно, що я згадав про ту його рідкісну пам’ять.

— Добре. У 1932 році Галицьке Акційне Товариство броварів поглинуло Товариство шинкарів, а воно й не заперечувало і з радістю влилося. То була дуже непопулярна спілка, бо більшість шинкарів так до неї і не долучилися. Отже, їм вигідніше було стати маленьким коліщатком у великій машині. А Товариство броварів, засноване ще в 1897-му, було і є за кількістю працівників і за величиною капіталу найбільшим у Польщі. За продукцією пива Львів зараз випереджає всі інші польські міста. Коли я ці документи читав уперше, спало мені на гадку, що до об’єднання дійшло надто нагло. Закон, який встановлював правила злиття товариств, був прийнятий ли­ше рік перед тим і мав багато білих плям. Одну з таких плям, власне, й використали організатори злиття.

— Зачекай, — перебив я, — поясни, як тобі взагалі спало на думку цим зайнятися. Кого ти представляв?

— Мене найняв голова Товариства шинкарів. Я повинен був припильнувати всю законність злиття і захищати їхні інтереси.

— Добре. Продовжуй.

— Головною білою плямою було те, що за приписами Товариства шинкарів жінки, власниці шинків, узагалі не мали права голосу, хоч і належали до тієї спілки. Тому на засідання, де відбувалося голосування про злиття обох товариств, були запрошені тільки повноправні члени — чоловіки. І ніхто не звернув уваги, що параграф другий діючого закону вимагає голосування усіх членів, незалежно від уставів окремих товариств.

— Ти був присутнім на тому засіданні?

— Мав би, — кивнув він. — Але не був. Голова Товариства шинкарів запрошення мені надіслав, але я з незрозумілих причин його не отримав. За якийсь час мені прислали копію меморандуму. Тобто коли все вже відбулося. Таким чином, я не зміг вчасно втрутитися й простежити усю законність того злиття. Але вже в самому меморандумі я знайшов купу недоречностей. Одне тільки те, що не було дотримано умови другого параграфу, ставило під сумнів усю законність злиття обох товариств. Але не це мене зацікавило, не те, що відбулося на тих зборах. Займали мене події, які відбулися перед тим і після того. Коли я простудіював конто Товариства шинкарів за останні п’ять літ, то задумався, чи має пан Томашевич ходити на свободі, чи любуватися небом в чорну кратку.

— Ти ще мені не сказав, яку він взагалі там ролю грав.

— Томашевич у них був секретарем і касиром. А тепер хвильку уваги, — при цих словах Мартинюк підвівся, підійшов до шафи і відчинив дверцята. Я побачив рівні ряди папок з наліпленими позначками. Він вийняв одну з них, хвильку погортав і продовжив: — Ось воно... Членський внесок становив 65 золотих річно. Дохід з членських внесків за рік виносив у середньому близько 20 тисяч золотих. Видатки — освітлення, опалення, податки, страхування, поштовий збір, витрати на листування, участь у з’їздах і т. д. — неповних 12 тисяч.

— Отже, щороку економили 8 тисяч.

— Так. Все це йшло у їхній фонд. Коли ж Товариство шинкарів мало злитися з Товариством броварів, останнє конто бу­ло... зараз скажу... — він перегорнув кілька сторінок, — 47 тисяч 920 золотих. Це з останнього щорічного звіту Томашевича голові Товариства. Цікаво, що перед реєстратором товариств не звітував, бо його Товариство не було зареєстроване.

— А як у тебе закралася підозра, що звіти були сфальшовані?

— Не так відразу. Звісно, вони мали вигляд дещо аматорський, але були достовірними. Щоб ти зрозумів, що мене в них насторожило, мусив би зазирнути до балансових звітів. До злиття обох товариств дійшло восени. Умова про злиття була підписана в листопаді. А за цієї обставини мусило Товариство Томашевича підготувати свій балансовий звіт.

— Це мені ясно. Проте й досі не розумію, де тут закопаний пес.

Мартинюк усміхнувся, вочевидь, насолоджуючись тим, як я заковтнув хробачка.

— Йдеться про їхній фонд. В чорновому звіті він мав 47 920 золотих. А в протоколі передачі фонду шинкарів у фонд броварів схуд до 22 тисяч. Різниця начебто пішла на витрати, пов’язані зі злиттям.

— Але ж це логічно. Вони потребували правників...

— Як я вже казав, Товариство економило щороку 8 тисяч. Конто зафіксувало звіт за 1931 рік. Рік 1932-й не фігурував, але ж то був майже повний рік, і можна сміливо додати до тих сорока семи ще тисяч вісім. А тепер відніми від цієї суми конто, пред’явлене перед злиттям. Вийде 33 920 золотих. А таких витрат вони ніяк не могли зазнати. І головне... витрат не було взагалі.

— Як то?.. — здивувався я.

— Усе взяло на себе Товариство броварів. Мало хто про це знав. Але Томашевич був у курсі всіх справ.

— І ніхто нічого не помітив?

— Це було не так легко помітити. Для цього потрібні були три незалежні одна від одної інформації. Перша — чорновий звіт Товариства шинкарів, який бачив лише голова. Друга — річний звіт, який було надіслано реєстратору товариств, і бачив його лише реєстратор, бо Товариство броварів було зареєстроване. І третя — угода про злиття. Таким чином не було нікого, хто міг би бачити усі ці документи вкупі. Кожен з них бачили різні люди.

— Але ти бачив?

— Лише після того, як у мене закралася підозра щодо махінацій Томашевича. А в кого такої підозри не виникло, тому, природно, й на гадку не спало звіряти всі ці документи. Тим більше, що тут був ще один гачок, — промовив він із таємничою міною. — Товариство Томашевича втрачало щороку окремих членів. Не багато, але все ж йому членства убувало. Це й було однією з причин, чому вони запрагнули