Читати книгу - "Примарний Хлопець, Джонатан Страуд"

стояв на ґанку в своєму довгому пальті й вузькому чорному костюмі, легковажно тримаючи одну руку на ефесі рапіри. Світло з передпокою виблискувало на його худому, блідому обличчі й відбивалося в чорних усміхнених очах, які дивилися просто на мене. Локвуд був яскравим втіленням упевненості й безжурності. Саме таким мені й хотілося запам'ятати його назавжди: позаду й попереду — страхи, а він стоїть між ними, спокійний і сміливий.  

Наш із Джорджем вигляд був не такий ефектний, однак цілком діловий: темний одяг, темне взуття. Джордж навіть заправив свою сорочку в штани. За спинами в усіх нас були рюкзаки й важкі шкіряні робочі торбини — старі, вицвілі. поцятковані від опіків ектоплазми.  

Сторонній спостерігач, упізнавши в нас співробітників психологічної агенції, відразу припустив би. що в цих торбинах повно соляних бомб, лаванди, залізних стружок, срібних печаток, ланцюгів та іншого знаряддя нашої праці. І то була б чистісінька правда — в усьому, крім одного: в своєму рюкзаку я несла ще й склянку з черепом усередині.  

Ми чекали. Вітер похмуро вив між будинками. Залізні амулети. підвішені на мотузках над нашими головами, крутилися, брязкотіли й клацали, наче відьомські зуби. Білий привид над вулицею плив просто на нас. Я щільніше застебнула куртку й притулилася до стіни будинку.  

— Це Примара. —    долинув з мого рюкзака ледь чутний шепіт. —   Вона помітила вас, і до того ж вона голодна. Ця Примара. здається, вже накинула оком наДжорджа...  

— Локвуде! — почала я. — Нам   справді    пора...  

Проте Локвуд уже позадкував від дверей.  

— Аж ніяк, — відповів він. — Що я тобі казав? Ось вони!  

За віконцем з’явились тіні. Брязнув ланцюжок, і двері широко прочинились.  

На порозі стояли чоловік і жінка.  

Можливо, це були вбивці, та нам не хотілося сполохати їх. Тож ми якнайласкавіше всміхнулись їм.  

   

Пансіон «Лавандова хижа» привернув нашу увагу ще два тижні тому. Вайтчепельська поліція розслідувала тоді випадки таємничого зникнення людей — здебільшого робітників із сусідніх лондонських доків, хоча траплялись між ними й комівояжери. — саме в цьому районі. З’ясувалося, що дехто зі зниклих зупинявся перед тим у скромному пансіоні під назвою «Лавандова хижа», на Кеннон-Лейн. Поліція приходила до пансіону, розмовляла з його власниками — подружжям Еванс — і навіть оглядала будинок. Проте не знайшла нічого.  

Але то були дорослі, що не вміють заглядати в минуле. Не можуть виявляти психологічні сліди, що залишились по давніх злочинах. Для цього їм потрібна допомога підлітків-агентів. Вийшло так, що наша агенція «Локвуд і К°» саме тоді багато працювала в Іст-Енді, а наше успішне завершення справи Спайтелфілдського Привида-Крикуна зробило нас по-справжньому популярними в цьому районі. Тому ми, звичайно, погодились відвідати пансіон подружжя Еванс.  

І ось ми були на місці.  

Заздалегідь підозрюючи власників «Лавандової хижі», я сподівалась побачити якихось моторошних лиходіїв з кіно, проте насправді вони скидалися радше на пару підстаркуватих сов. які сидять поруч на гілці. Обоє — низенькі, гладкенькі, сиві, з круглими обличчями й сонними очима, що моргали на нас із-за великих окулярів. Убрання Евансів було важке і якесь старомодне. Вони стояли, щільно тулячись одне до одного, й загороджували собою прохід. За їхніми спинами я помітила запилюжену люстру на стелі й вицвілі шпалери. Більше нічого мені не було видно.  

— Пан і пані Еванс? — злегка вклонився Локвуд. — Добридень. Я — Ентоні Локвуд з агенції «Локвуд і К°». Я телефонував вам. А це — мої помічники, Люсі Карлайл та Джордж Кабінс.  

Господарі вирячились на нас. Якусь мить ніхто не озивавсь ані словом, ніби розуміючи, що в долі п’ятьох осіб, які стоять зараз у дверях, настає вирішальний момент.  

— Прошу! Чого ви хочете? — промовив нарешті пан Еванс. Я не знаю, скільки йому було років — для мене кожна особа за тридцять уже стара, — але цей дідуган, здається, вже стояв однією ногою в могилі. Над його лисим черепом стриміли два прилизані пасма волосся, а навколо очей перепліталися зморшки. Він спантеличено моргав, далі туплячись у нас.  

— Як я вже повідомляв вам телефоном, ми хочемо поговорити з вами про одного з ваших колишніх гостей, пана Бен- тона. — пояснив Локвуд. — За офіційним запитом щодо про- палих осіб. Ви дозволите нам увійти?